Острів злочинців

Стомлений цілоденним подорожуванням, я вже не звертав уваги на гарну навколишню природу. Навіть чу­довий захід сонця – червоне сяйво розлилося по річці, і в цьому сяйві, наче в палаючій воді, повільно плив білий пасажирський пароплав, – навіть він не справив на мене враження своєю грою барв. На думці в мене було одне: аби швидше дістатися берега, напнути намет і лягти спати. Я пересвідчився, що в баку лишилося мало бензину, тож знайти безпечну пристань було конче важливо.

Я завернув у найширший рукав – менші могли бути просто затоками, що далеко врізалися в берег. Незабаром широкий рукав поділився на два вужчі, їхні береги порос­ли очеретом і верболозом. Я звернув ліворуч, аби опинити­ся ближче до містечка. На мить вимкнув двигун «сама», щоб перевірити, чи вода в рукаві протічна. «Сам» по­маленьку поплив. За поворотом берег ставав вищий, з урвища звисало оголене коріння тополь, трохи далі береги знову позаростали очеретом і верболозом, а ще далі тільки очеретом, що звужував протоку і гальмував її плин. Си­дячи за кермом «сама», я бачив тільки небо, червоне від призахідного сонця, і високу зелену стіну очерету, що де­далі темнішала, ставала аж чорною. Починало смеркатися.

Цей рукав річки здався мені похмурим. Вода тут була чорна від намулу, з неї під стіною очерету нерухомо стир­чало жовте латаття. В очереті весь час щось шелестіло – чи вітер, чи дикі качки. Дзижчали хмари комарів, і що далі темнішало, то більше вони дошкуляли. Мабуть, береги протоки були грузькі. Я вже не бачив ані тополь, ані верб. Тут не варт було ставити намета.

Я поплив далі, а що вже бралося на ніч, то засвітив на повороті «самові» фари. Ще один закрут, і нараз в мене перед очима розпросторилося еєличєзнє плесо головного річища Вісли, – здавалося, без кінця-краю. Той берег річ­ки, певне, дуже далекий, потонув у нічній темряві. Ліворуч од мене, край очерету, біліла довга піщана коса.

Тут – вирішив я. І пристав до коси. Витягши машину до половини на берег, так що задні колеса лишились у во­ді, я побрів по піску шукати місце для намету. Під моїми ногами хрускотіла біла жорства, намита водою. Від коси тягнувся берег Вісли, порослий травою; дедалі він спинав­ся вище й вище, аж до самого лісу.

Я повитягав із машини торбу з наметом, спальний мі­шок, гумовий надувний матрац, дві ковдри та ще бляшану коробку з харчами й туристичну плитку. Тоді знову посу­нув «сама» на воду, завів мотор і, взявши розгін, щосили ввігнав машину в очерет. Груба стіна очерету оточила й сховала її. Я кинув якір у воду й вийняв заводного клю­чика, – тепер ніхто сторонній не зможе зрушити «сама» з місця.

Я роздягся і, хоч це було не дуже приємно, вскочив у воду, тримаючи в руці одяг. Протока виявилася досить мілка – вода сягала мені трохи вище грудей. Ноги грузли в намулі, плуталися в очеретяному корінні, та я таки здо­лав ті кільканадцять кроків, що відділяли мене від коси.

Мокрий і голий, я видерся на пісок і притьмом одягся, бо змерз так, що аж клацав зубами. Хутчій заповзявся напинати намет. Робив це абияк, нашвидкуруч поставив середні стояки і закріпив їх де-не-де кілками. Потім я від­чув, що не маю ні сили, ні бажання варити вечерю. Зміг тільки надути гумовий матрац і розгорнути спальний мі­шок, вліз у нього, вкрився двома ковдрами й одразу ж міцно заснув.

Двічі я прокидався від глухого реву сирен пароплавів, що пропливали річкою. Більше ніщо не порушувало мого спокою.

Спав я до дев'ятої ранку.

Сонце підбилося вже високо і яскраво світило. По­чинався гарний літній день. Я пройшовся піщаною ко­сою й подався в очерет, аби пересвідчитися, що з моїм «самом» все гаразд і він стоїть там, де я поставив його вчора.

– Ось моє королівство, – казав я собі, походжаючи піщаним берегом.

Тут усе мені було до вподоби. Вісла – широка, в лег­ких брижах од вітру – створювала враження величезної водяної просторіні. Погляд губився в сріблясто-блакитній глибині, що розляглася аж до далекого берега. Праворуч був острів, відтятий од суходолу рукавом річки. Другий острів лежав ліворуч, нижче за течією, там, де одразу за косою починалася чи то затока, чи знову рукав.

Запалившії спиртівку, я приготував собі сніданок і пі­шов прогулятися лісом, що виднівся на високому березі. В найвищій частині берега ліс кінчався. Діставшись туди, я огледівся. Праворуч від мене простяглися лісові хащі, ліворуч – величезна смуга орних полів спокійно збігала вниз аж до самого містечка, що розкинулося кілометрів зо три звідси. Містечко ховалося серед дерев, тільки вид­но було червоний гостроверхий шпиль костьолу.

«Це і є Антонінів», – догадався я.

Полями звивалася піщана дорога, наче жовта, недбало кинута на землю стрічка. Її перетинала річечка, що ніби нехотя текла до Вісли, утворюючи дорогою десятки гос­трих закрутів. Там, де дорога зустрічалася з цією річеч­кою, я побачив дерев яний місток, а обіч – пагорб з крис­латими деревами.

На полях уже жовтіло майже стигле збіжжя і зеленіли прямокутні латочки старанно підгорненої картоплі.

«Добре мені тут. буде. Тихо й спокійно», – думав я, стоячи на горі.