Вигнання в рай (СИ)

- Згода, - не став примушувати себе вмовляти Серг╕й. - Тод╕ я вам прочитаю в╕рш схожо╖ тематики - самотн╕сть, втрачене кохання, туга за незворотн╕м - але вже написане в б╕льш зр╕лому в╕ц╕, рукою вже б╕льш досв╕дченого чолов╕ка ╕ поета, щоб можна було в╕дчути таким чином в╕дм╕нн╕сть. А назива╓ться в╕рш "Н╕ч-спогад", через деф╕с, тобто два слова, а поняття н╕би одне, - в╕н трохи зосередився й почав читати в╕рш. -

Знов двадцять п"ятою годиною добу

Переобтяжу╓ незг╕дливе безсоння -

В безодню п╕вноч╕ безсило я пливу,

В╕дтятий маятником м╕сяця уповн╕

В╕д берега принад письмового стола

В посвят╕ чарувань в╕дкрито╖ стор╕нки,

Чия оголена, цнотлива б╕лизна

Жаданням слова так дов╕рливо сповита.

О витв╕р суперечки темряви й св╕ч╕,

Сл╕пучий спалах щиросердност╕ паперу,

О вибач - тв╕й непогамовний б╕ль

Роз"ятрюю я спогадом вогненноперим:

В м╕жкорол╕в'╖ пам"ят╕ ╕ забуття

Коротке царювання та╓мниц╕ мит╕,

Яку в житт╕ лиш раз ╕з уст в уста

Ц╕лунку одкровенням можна перелити.

Ця мить глибинн╕ш, незворотн╕ш за життя,

Даремно страчене, у серце ув╕гналась -

Для не╖ ноч╕ глиб, як п╕хви для ножа,

Чию сталеву м╕ць зламала нем╕ч рани.

Два кроки до в╕кна, неначе два крила,

П╕дбитих вл╕т, недавно ще м╕цних, сановних

Всевладдям лету, наче вивершення два

В згасанн╕ маятника м╕сяця уповн╕, - Серг╕й зак╕нчив читати ╕ деякий час ╕ще мовчки сид╕в, опанований спогадами.

- Що ж, - вир╕шив першим висловитись отець Михайло, оск╕льки вс╕, як ╕ Серг╕й, теж сид╕ли в нав╕ян╕й в╕ршем задум╕, - ось бачите, Серг╕ю, я був правий, що поетами народжуються. Цей ваш в╕рш - просто сама досконал╕сть. Точн╕ше, н╕ не досконал╕сть, це б╕льше, н╕ж досконал╕сть, це просто... Неперевершено. Ген╕ально. Я нав╕ть не знаю, що сказати. Нав╕ть ╕ не мр╕яв про те, що колись у сво╓му житт╕ почую таку поез╕ю. Нашу р╕дну, укра╖нську поез╕ю, таку поез╕ю. Н╕, це просто неймов╕рно. Невже я й справд╕ щойно чув це сво╖ми власними вухами?

- ╤ що, це ще н╕де не друкувалось? - з подивом, пройнятим недов╕рою, спитав Павлюк.

- Звичайно н╕, - просто в╕дпов╕в Серг╕й. - Я ж кажу, що пишу для себе.

- А я повторюю, - майже викрикнув Павлюк, - що вс╕ поети пишуть для себе. Але ж, вибачте, х╕ба ж можна приховувати в╕д людей таку красу? Це просто злочин!

- От бачите, - сумно всм╕хнувся Серг╕й, - то я вже готовий великий поет, а то вже й злочинець. А взагал╕ то, насправд╕ злочин - це та ситуац╕я в наш╕й сучасн╕й кра╖н╕, що всяка друкарня надруку╓ тоб╕ все що завгодно, хоч тво╖ власн╕ медичн╕ анал╕зи, аби ти т╕льки заплатив, от ╕ друкують зараз безк╕нечн╕ анал╕зи, причому з цими надрукованими анал╕зами можна перемогти на якому-небудь л╕тературному конкурс╕ ╕ нав╕ть отримати якусь л╕тературну прем╕ю, якщо, зв╕сно, под╕литися ц╕╓ю прем╕╓ю з ким треба, я думаю, вс╕ розум╕ють, про що я. А в цей час молод╕ талановит╕ автори, як╕ не мають н╕ грошей, н╕ блату, понев╕ряються з╕ сво╖ми талановитими творами, як╕ н╕кому не потр╕бн╕, а серед цих твор╕в, напевно, що ╓ багато таких, що незг╕рш╕ за т╕, як╕ я щойно прочитав.

- Ви пробували друкуватись, - хоч ╕ сп╕вчутливо, але ж ствердно, а не запитально промовив Павлюк.

- Я не хочу про це говорити, - тихо, але наполегливо сказав Серг╕й.- Хоча, - в╕н н╕би передумав. - Хоча, я, звичайно ж, думав про те, що коли вже Бог дав мен╕ змогу написати в╕рш╕ так, як кр╕м мене н╕хто не напише, в╕рш╕, под╕бних до яких ще дос╕ не було в наш╕й л╕тератур╕ ╕ под╕бн╕ до яких взагал╕ навряд чи будуть створен╕ в найближчому майбутньому, ╕ я тут зовс╕м не вихваляю сам себе, просто констатую факт, якщо вже Бог дав мен╕ ц╕ в╕рш╕, то приховувати ╖х в╕д людей - це великий гр╕х. Так, справд╕, я прекрасно усв╕домлюю, що це великий гр╕х. Але я також прекрасно усв╕домлюю й те, що це не м╕й гр╕х, адже поки що в наш час под╕литися з читачами сво╖ми в╕ршами практично нема╓ жодно╖ змоги, принаймн╕, якщо, не використовувати не дуже праведн╕, зовс╕м некрасив╕, непоетичн╕ шляхи, як╕ я використовувати не хочу. А тому цей гр╕х не м╕й. Цей гр╕х лежить не на мен╕. Я просто знаю напевне, що рано чи п╕зно, а ц╕ в╕рш╕ займуть сво╓, належне ╖м м╕сце в наш╕й культур╕, адже невблаганний ╕ неупереджений час врешт╕-решт розставить все на сво╖ м╕сця: все шумовиння, яке повинно ос╕ти на дно - осяде на дно, а все, чому судилося залишитися нагор╕ - залишиться нагор╕. ╤ не ма╓ жодного значення, коли це буде, при нашому житт╕, чи п╕сля нього, бо н╕хто ж поки що не в╕дм╕няв, ╕, слава Богу, н╕коли не зможе в╕дм╕нити й заперечити останню над╕ю поета - визнання ╕ вдячн╕сть нащадк╕в.