Читаем Вигнання в рай (СИ) полностью

- Я теж дуже люблю поез╕ю, - мовила й ╤ринка Остапчук, - адже при мо╓му фахов╕ ф╕лолога це зовс╕м таки не дивно. Любити поез╕ю, як ╕ взагал╕ л╕тературу мен╕ сам Бог вел╕в. Хоча не можу не з╕знатися в тому, що як, мабуть, б╕льш╕сть юнак╕в та д╕вчат таки пробувала в св╕й час сво╖ сили в в╕ршуванн╕. Чесно кажучи, спроби ц╕ назвати ген╕альними навряд чи можна, ╕ з тих п╕р сп╕лкуюся з поез╕╓ю т╕льки як читач.

- А я, хоч за фахом ╕ не ф╕лолог, а ╕сторик, - кинувши дов╕рливий погляд у б╕к ╤рини, додав ╕ соб╕ Яневський, - теж люблю поез╕ю. Особливо мен╕ подоба╓ться французька поез╕я, може це й не зовс╕м патр╕отично, хоча на сво╓ виправдання я можу додати, що дуже люблю Василя Стуса, Шевченка просто обожнюю.

- Ти говориш, що любити ╕ноземну поез╕ю - непатр╕отично? - звернулась до Олега Яневського ╤рина. - Вибач, Олегу, але тут я з тобою аж н╕як не можу погодитись. Поез╕я вс╕х народ╕в св╕ту - це одна ╓дина кра╖на краси, громадянами ╕ патр╕отами яко╖ ╓ вс╕ небайдуж╕ до краси й поез╕╖, до яко╖ б нац╕╖ вони не належали. ╤ тут не стане на завад╕ нав╕ть незнання мов, адже гарний переклад, виконаний майстром, - н╕чим не г╕рший за ориг╕нал. Я ж от, наприклад, не вважаю себе не патр╕откою через те, що просто закохана в Пастернака, люблю тих же французьких символ╕ст╕в, хоча в той же час обожнюю Шевченка й Стуса.

- От бачите, як ╤рина Микола╖вна дуже поетично висловлю╓ сво╖ думки про поез╕ю, - задоволено промовив Павлюк.

- Я теж, - трохи було не грюкнув кулаком по столу Славко Наливайко, - я теж, тобто мен╕ теж подобаються в╕рш╕. Та-а-ак, - пробасив в╕н у в╕дпов╕дь на саркастичний погляд Яневського, - подобаються мен╕ в╕рш╕. А ви як думали, якщо я ф╕зкультурник, то вже мен╕ до поез╕╖ зась? Подобаються мен╕ в╕рш╕!

- Хто б сумн╕вався, - ╕рон╕чно зауважив Яневський, - як казав один боксер, йому голова потр╕бна не лише для того, щоб носити капелюха, адже в╕н туди ще ╕ ╖жу ╖сть.

- Що-о-о? - обличчя Наливайка почало вже буряков╕ти в╕д обурення. - Знову ти...

- Добре, добре, - примирливо промовив отець Михайло, - поез╕я для того й поез╕я, щоб подобатися вс╕м без винятку, в кого ще не зачерств╕ла душа, адже поез╕я - вона як любов, ╕ ╖й повинн╕ п╕дкорятися вс╕, не зважаючи на в╕к ╕ профес╕ю.

- Зрозум╕в? - переможно кинув Наливайко Яневському.

- Зрозум╕в, зрозум╕в, я давно вже зрозум╕в.

- Давайте не будемо переводити нашу розмову про поез╕ю в суперечку на теми далек╕ в╕д само╖ поез╕╖, - поблажливо окинула вс╕х присутн╕х Оксана. - А розмову цю я, власне, розпочала з метою вмовити таки нашого шановного художника ╕ водночас поета почитати нам щось з╕ свого поетичного набутку. ╤ зараз звертаюсь до вс╕х присутн╕х - давайте вс╕ разом попросимо Серг╕я Михайловича почитати нам хоч дек╕лька сво╖х в╕рш╕в.

- Так, д╕йсно, це було б прекрасно! - вигукнув Павлюк ╕з захопленням аматора.

- Просимо, просимо, - залунало зус╕б╕ч.

- Добре, добре, - зд╕йняв Серг╕й руки в удавано благальному жест╕, - не буду, як то кажуть, набивати соб╕ ц╕ну й видавати себе за занадто скромного ген╕я. Прочитаю вам дек╕лька сво╖х витвор╕в. Але не раджу вам налаштовувати себе на щось неймов╕рне, щоб пот╕м не розчаруватись, адже перед вами просто звичайн╕с╕нький дилетант у галуз╕ ф╕лолог╕╖, просто аматор, що писав це все, як то кажуть, для себе, а не для публ╕ки.

- Вс╕ поети пишуть для себе, - не втримався в╕д зауваження Павлюк, - ╕ це якраз ╕ ╓ найц╕кав╕шим для публ╕ки.

- Що ж, тод╕ слухайте, - не став ╕ надал╕ ╕нтригувати слухач╕в Серг╕й. - А розпочну я в такому раз╕, як ╕ належить, спочатку. Тобто з тих в╕рш╕в, що належать до час╕в, котр╕ шановна ╤рина Микола╖вна визначила як юн╕сть, коли майже кожен юнак чи кожна д╕вчина не можуть утриматися, щоб не спробувати себе в царин╕ в╕ршування. Не оминув цього й ваш пок╕рний слуга. Одне слово в╕рш, який я зараз вам прочитаю належить до час╕в мо╓╖ глибоко╖ юност╕. Межа м╕ж дитинством ╕ доросл╕стю. Перш╕ в╕дкриття нових обшир╕в життя, нових емоц╕й. Перше кохання, що зда╓ться найсв╕тл╕шим у в╕чному житт╕, ╕ найчорн╕ше розчарування п╕сля втрати цього кохання, п╕сля чого життя взагал╕ зда╓ться неможливим... Та що там говорити, вс╕ це проходили й прекрасно розум╕ють про що я. Отже, - ╕ Серг╕й у дов╕рлив╕й, нав╕ть дещо ╕нтимн╕й манер╕ почав декламувати тихим теплим голосом. -

А вт╕м, перетерплю, перетерплю...

З ударом кожним в грудях менше серця.

Шле ос╕нь шлях у вир╕й журавлю.

Льодинкою самотност╕ завмерти...

Перетерплю...

Свинцевою припухл╕стю безсонь

П╕д зловорожими ночей очима,

Утупившись в байдужий блиск з╕рок,

Сир╕тськими сльозами н╕чи╖ми

Перетерплю...

У жорнах в╕тряк╕в облудних дн╕в

К╕сток К╕хота см╕хотворним хрустом

Життя ц╕ дек╕лька десятил╕ть,

╤згой позакнижковий, в╕ршик усний,

Перетерплю...

Розрядом болю збитий електрон,

(Я народився - "плюс", умру я - "м╕нус")

Гальван╕зую слово ╕ перо,

╤ ляжу в землю сонцю на орб╕ту.

Перетерплю. А вт╕м...

А вт╕м, пе-ре-тер-плю... - пов╕льно промовив в╕н по складах останн╕ слова рефрену ╕ оглянув задуман╕ обличчя слухач╕в.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Судьба. Книга 1
Судьба. Книга 1

Роман «Судьба» Хидыра Дерьяева — популярнейшее произведение туркменской советской литературы. Писатель замыслил широкое эпическое полотно из жизни своего народа, которое должно вобрать в себя множество эпизодов, событий, людских судеб, сложных, трагических, противоречивых, и показать путь трудящихся в революцию. Предлагаемая вниманию читателей книга — лишь зачин, начало будущей эпопеи, но тем не менее это цельное и законченное произведение. Это — первая встреча автора с русским читателем, хотя и Хидыр Дерьяев — старейший туркменский писатель, а книга его — первый роман в туркменской реалистической прозе. «Судьба» — взволнованный рассказ о давних событиях, о дореволюционном ауле, о людях, населяющих его, разных, не похожих друг на друга. Рассказы о судьбах героев романа вырастают в сложное, многоплановое повествование о судьбе целого народа.

Хидыр Дерьяев

Проза / Роман, повесть / Советская классическая проза / Роман