Почався він майже одночасно і на Закарпатті, і за океаном у великих скупченнях закарпатської селянської еміграції. Його центром було село Іза, де протягом короткого часу повернулося до православ’я 90% жителів. Звістка про це налякала мадярські власті і викликала паніку в уніатських колах. З амвонів посипалися погрози, але безрезультатно. Кількість православних по селах зростала, рух поступово охоплював всю територію Закарпатської України. Селяни бойкотували уніатских панотців, а за відсутністю православних священиків самі хрестили дітей та самі ховали покійників. Організовувалися групи паломників, які відвідували Почаївську та Києво-Печерську лаври, деякі молоді селяни ідуть до Росії і там вступають до духовних семінарій.
Для уніатської консисторії створилося грізне становище. З допомогою угорської жандармерії мадярони у рясах переходять до контрнаступу. В селі Іза з’являється агент жандармерії, уніатський піп-місіонер Андрій Азарі і проводить розслідування: нишпорить по хатах, випитує, винюхує, никає по чужих шафах та скринях і нарешті знаходить видану в Америці протиуніатську брошуру «Де треба шукати правди». Він пише донос до консисторії, після чого в Ізу прибуває загін жандармерії, який проводить масові арешти. Скованих селян запроторюють у сиготську тюрму.
Через деякий час відбувається 1-й мармарошський процес. Підсудних обвинувачують у намаганні відірвати Закарпатську Україну від Угорщини і приєднати її до Росії. Аргументи захисту відскакують від судейських голів, як горох від стіни. Обвинуваченим оголошують вирок: ізянські селяни дістають по рокові тюрми і більше...
Однак репресії не допомогли, було вже запізно: затурканий і, здавалося, вкрай уже зацькований народ Закарпаття прокидався.
ДРУГИЙ МАРМАРОШСЬКИЙ
Мармарошський вирок не дав Будапештові бажаного ефекту. Навпаки, він викликав таке обурення мас, що тепер уже не допомагали найжорстокіші репресії. Як Закарпаття, довге і широке, одним голосом заговорило село: «Не хочемо більше клятої унії. Не хочемо мадярських і мадяронських п’явок».