Скрут

— Добре, — сказав Отець Дізнавач, і обличчя в нього було вже звичайним обличчям не старого ще, впевненого в собі, схильного до сарказму чоловіка. Тепер цілком добре… Дабат.

Отець Розбивач, який увесь цей час також споглядав небесну синяву, м’яко взяв Ігара за плече й відіпхнув углиб подвір’я. За ворітьми рикнули відразу кілька голосів — роздратовано, нетерпляче.

— Помилочка, добродії, — приязно повідомив їм Отець Розбивач. — Парубійко передумав, виявляється… Просимо покірно звільнити майданчик, бо коли який-небудь смиренний подорожанин забажає постукати у браму Гнізда, то ви, з дозволу сказати, йому застите…

Дивно, як за час усієї цієї довгої тиради старого жодного разу не перебили. Напевне, тому, що втратили мову від обурення й гніву; втім, варто було Розбивачеві скінчити, як по той бік відчиненої брами вибухнули найдобірнішою лайкою.

Разбивач замислено озирнувся на Ігара — по шкірі в того пробіг мороз — і раптом невловимим рухом витяг із піхв «пазур» і кинув його руків’ям уперед.

Ігар насилу піймав. Ніколи в житті в нього не було хорошої реакції, він давно не тренувався, боявся, думав зовсім про інше; тому «пазур» ледь не вдарив його руків’ям по носі. Разбивач поморщився:

— Ну, покажи… На що ти здатен, покажи-но…

Брама розчинилася. Не без участі парубійка-послушника з учнівською зброєю на поясі, котрий, виявляється, увесь цей час був тут і все бачив… Брама розчинилася широко й гостинно, і сім пар очей вп’ялися в Ігара з лютим нетерпінням.

За мить у повітрі зависла мотузка. Тобто обімлілому Ігарові здалося, що вона зависла, насправді вона летіла, розмотуючись, обертаючись петлею, готуючись вчепитися йому за горло…

Він присів. Прийом називався «птах на водопої», але він усвідомлював, що показує швидше «жабу на листку латаття». Мотузка доторкнулася до «пазура» і роздвоїлась, і впала, змією поповзла по розтоптаній копитами траві.

Кінські груди, круглі й тверді, як величезні коричневі кулі. Одна з білою міткою; Ігар вертівся, вислизаючи з-під копит, виробляючи «пазуром» фігури, яких його ніхто ніколи не вчив. Здається, він придумував їх на ходу — незграбні, незугарні, здебільшого безглузді; коні задкували, лякаючись блискучої криці, а вершники, які спочатку розгубилися, дружно вихопили сім плетених шкіряних нагаїв.

Він почав заходити на цілком пристойного «птаха, що злітає», коли пекучий удар вивів з ладу його кисть разом із блискучим «пазуром». Другий удар, цього разу ратищем піки, припав по спині; він непристойно скрикнув, звалився під ноги коням — і побачив у синьому небі розпростерту в польоті постать із тугими перетинками «крил» між рук і ніг.

Коротко скрикнув хтось із вершників. Поряд із Ігаром упав на траву нагай; істерично заіржав кінь, брязнув здавлений голос, яким віддавали наказ; Ігар став рачки.

Вершникам якось відразу зробилося не до нього: Отець Розбивач стояв, бавився своїм другим «пазуром»; ліва рука в нього була піднесена, й на пружному, ніби вітрило, блискучому «крилі» Ігар побачив вишите шовком око, кругле, наче мішень.

— Добродії, — голос Розбивача не підвищився й на півтону, — кажуть вам: юнак передумав із вами вирушати… Він не хоче, добродії. Не варто наполягати, та ще й із застосуванням сили…

Білявець із сережкою у вусі брудно вилаявся й заніс був над Розбивачем батога, однак товариш його, несподівано верткий як на його комплекцію, рвонувся й устиг спіймати того за руку.

Невідомо, що хотів сказати цей поміркований чоловік. Невідомо, які спонукання були в нього, хоча навряд чи він те робив з огляду на милосердя й добро; білявий заревів, відкидаючи його руку, й кілька секунд Ігар, який ще й досі стояв рачки, та Розбивач, який бавився «пазуром», спостерігали за лютою сваркою.

Білявець лаявся темпераментно й винахідливо; всі аргументи супротивника, що так розлютив його, глушилися потоками лайки, в якій чутливе Ігарове вухо вловило «княгиня» і «не жити». Не жити, подумав Ігар приречено. Не жити тобі, білявцю, коли повернешся до господині з порожніми руками, без спійманого пташеняти…

Власник сережки думав так само. Він вперіщив батогом свого товариша, та повернувся до Розбивача, й Ігар здригнувся, хоча налитий кров’ю погляд білявця лише ковзнув по ньому.

— Йди геть, старий! Мені начхати… це щеня… геть!

І він замахнувся — цього разу шаблею.

Отець Розбивач невловимим рухом відступив убік і спіймав лезо полотнищем «крила», яке зробилося раптом пружним і твердим, ніби крицевим. Ігар чудово бачив — шабля впала згори, але не розрубила шовкового ока, а дивним чином нанизала його на себе; Розбивач крутнувся дзиґою, і шабля вирвалась із руки в білявця та застромилася в землю за десять кроків від Розбивача.

Білявець знову заревів, уже як цілий табун скажених биків; майже так само голосно заревів загін, який спостерігав за сутичкою, і два однакові ножі майже одночасно полетіли Розбивачеві в груди.

Дзиґа прокрутилася двічі; відкинуті «крильми», обидва ножі встромилися в паркан — точно один над одним.