Вона мовчи мотнула головою; поли шуби наповнили ночви по вінця, вони відразу зробилися важкими й неповороткими, але Вікі й Ліль підштовхнули позаду — і дівчинка відчула, як ночви перевалюються через край, через ребро, яке відокремлює рівнину від гори…
Увесь вітер світу кинувся їй у обличчя й забив подих, але вона все одно не дихала б — у неї завмерло серце. Вона мчала крізь зимовий день, як пущена стріла, й чорні постаті дітлахів розмазувалися в русі, розмазувався білий сніг, який палав вогнем, а попереду манячіло щось чорне, теж мчало, наближалося…
— Поверта-а-ай!!! Ополонка-а-а!!!
Ночви підстрибнули. Вилетіли на лід, закрутилися дзиґою; поряд промайнула чорна поверхня не замерзлого джерела. Тонка крига по краях ополонки здавалася прозорою, зовсім уже цукровою; днище ночов заскреготіло по твердому, в дівчинки замакітрилася голова, а по тому раптом виявилось, що ночви стоять біля самого протилежного берега, діти волають і катаються, як раніше, щоки в неї саднять і горять, зате вона знову може дихати…
Вікі, дивно блідий, без шапки, схопив її за плечі:
— Ти що?! Ти чого?! Керувати ж треба, ти ж у ополонку…
Похитуючись, мов п’яна, дівчинка вибралася з ночов.
Вони всі заюрмилися навколо — Вікі, Карі, Ліль; усі говорили одночасно, а вона тільки щасливо посміхалася, здивовано дивлячись на перекинуті ночви й досі ще переживаючи захват вільного снігового падіння.
Далі її брутально схопили за плече.
Велика Фа заступила собою півсвіту. Її малі очиці глибоко втонули у провалах під лисими бровами; тонкі губи трусились, і з першим же словом, яке зірвалося з них, політ дівчинки скінчився.
Важка рука відкинула її голову так, що ледь не репнула шия; і ще ляпас, і ще, і сльози, які ринули самі по собі, перемішалися з червоним, що капало на сніг.
— Мерзотниця!
Жалібно заплакала Ліль. Щось, збиваючись, пояснював Вікі; дівчинку вже волокли за руку, волокли геть від цікавих, здивованих, переляканих очей. Кров капала, відразу губилась у снігу, й волочилися на мотузці надтріснуті ночви.
…Посеред подвір’я горіло багаття.
Карі, який зустрічав різку без сліз, плакав ридма; Яр не вийшов із дому, Вікі втягнув голову в плечі, а Ліль дивилася вбік, начебто все, що тут відбувалося, її зовсім не обходило.
На багатті палили ночви. Палали разом із заповітними ковзанами й декількома непотрібними ганчірками, які трапилися під руку; Велика Фа підносилася над багаттям, незворушна, мов кат.
Дівчинка дивилась, і сльози в її очах були гарячими й лихими:
— Заждіть… Ось повернеться Аальмар… Ось він тільки повернеться, я йому розповім… Він усім вам покаже… Нехай тільки повернеться…
— Дурепа ти, — брутально сказала чорнобрива служниця. — А якби ти втонула?! Що б тоді пан Аальмар нам усім показав, га?
Дівчинка відвернулася. Вона ненавиділа Велику Фа так люто, що на відповідь служниці вже забракло сили.
— …То в чому ж саме, конкретно ти каєшся? Вислови чітко і зрозуміло — нам буде легше розмовляти…
Скит, у якому виріс Ігар, був меншим. Меншим і якимось тьмянішим; він зрозумів це, коли проходив довгим, ніби вулиця, коридором, стіни якого були суцільно вкриті карбованими обличчями — так Гніздо увічнювало пам’ять тих, хто протягом сторіч служив Птахові в цих стінах. Обличчя зовсім не схожі були на парадові портрети — занадто живі, занадто виразні. Й Ігар із жахом уявив, що йде коридором крізь мовчазну юрбу й безліч гідних, шановних людей дивиться на нього з бридливою поблажливістю.
У тому Гнізді, де промайнули його дитинство та юність, був коротенький коридор із гіпсовими барельєфами. Згодом його очі так до них призвичаїлися, що перестали помічати — як зрізи дерева на підлозі, як тонкі ґрати на круглому вікні, як родимку на підборідді Отця Вищепоставленого…
Тутешній Отець Дізнавач був куди молодший за того, що колись приймав Ігара в скит. Йому не було, мабуть, і сорока; з першого погляду Ігар вирішив з полегкістю, що ця людина напевно м’якша та покладливіша, ніж належить на його посаді.
Тепер він дедалі глибше розумів свою помилку. Той, колишній Дізнавач був просто лагідним добрягою. Якщо, звичайно, порівнювати з чоловіком, який сидів зараз перед Ігаром у високому різьбленому кріслі.
Власне Ігарове озаддя містилося на самім краєчку точнісінько такого самого крісла, зручного та привабливого; ось тільки сиділося йому як на голках. Краще б уже стояти.
— Отже, в чому?
— У всьому, — промовив Ігар швидко. І низько опустив голову, щоб каяття його здавалося щирішим.
Отець Дізнавач коротко зітхнув:
— Я попереджав тебе на самому початку розмови… Спробуй якомога менше брехати. Якнайменше, якщо вже зовсім не можеш… утриматися… Отже?
Ігар мовчав.