Скрут

Напевно, слід було сказати: він кається в тім, що надав перевагу звичайній жінці перед шляхетним служінням Птахові. Особливе каяття пояснюється тим, у який спосіб він продемонстрував свій вибір: Вівтар, як відомо, дарований не Птахом і служить не йому. Вівтар не приймає інших святинь, крім любові й цноти, не зносить чужих амулетів і не скоряється нічиїм законам; Вівтар у цьому світі сам по собі. Отже, Ігар зрадив Птаха, втік зі скиту й скинув перед обрядом храмовий знак…

У всьому цьому варто каятися в першу чергу, а ось каяття нема. Через те, що не вберіг Ілазу — навиворіт ладен вивернутися від горя й сорому. Через те, що брехав безногій Пінці… Те, що жорстоко й безсоромно пограбував цього нещасного торговця хустками — чим завгодно готовий залагоджувати… Навряд чи Отець Дізнавач зрозуміє таке.

Він мовчав, адже брехати було безглуздо й небезпечно.

Отець Дізнавач покрутив у пальцях кульку духмяної смоли; заклав за щоку, задоволено примружився:

— Власне, найстрашніша кара, яку я готовий до тебе застосувати — це видворити назад на шлях, з якого ти й зійшов… Навряд чи ти цього хочеш. Але й гірше, ніж було, теж не буде вже, чи не так?

Ігар і далі мовчав. Коли рибку смажать на двох пательнях почергово, їй теж, імовірно, здається, що краща та, на якій її, рибки, зараз нема…

— Усі послушники час від часу відчувають потребу втекти, — замислено мовив Отець Дізнавач. — Інша річ, що я… у нашому скиті до цього не доходить. Або ти маєш щастя служити Птахові та приймаєш на себе пов’язану з цим відповідальність, або ні… Отак і з тобою. Ти… з самого початку кручений, зроду з якоюсь хибою. Ти й зараз не сказав мені всього. Я міг би дізнатися про це «все», та що там — просто випатрати тебе, як білку… Але я й без того чудово розумію головне твоє лихо. Ти несподівано виявив, що сам упоратися зі своєю долею неспроможний, що світ великий, на шляхах холодно й брудно, що ножі ріжуть, а піки колють, що тобі когось дуже шкода, та допомогти ти не можеш, а тим часом практично нікому не шкода тебе… І твоїй душі неприємно та жорстко, бо ти наділений сумлінням, а можливістю жити з ним у згоді — не наділений… І тоді ти згадуєш, що єдина істота, яка від тебе нічого не зажадає, — Святий Птах… І ти йдеш до нього не тому, що покаявся, а тому, що впав у відчай. А це вже дуже різні речі, Ігаре. Гадаю, що не пущу тебе до Птаха.

Ігар підняв голову. В очах Дізнавача не було ні натяку на співчуття. Ні тіні.

— Чому б Птахові не вирішити самому? — запитав він глухо, тому що горло стисло, й не від сліз, а швидше з люті. — Він завжди ставився до мене… поблажливо…

Він зрозумів, що вжив не те слово, але повертати назад було запізно. У Дізнавача піднялися кутики рота:

— Поблажливо…

У тоні його почулося складне, ледь вловиме глузування; Ігар не витримав і втягнув голову в плечі. Дарма він звернув зі шляху, аби постукати в цю браму. Дарма.

У двері пошкреблися. Увійшов послушник, ледь старший за Ігара, в чепурній вовняній курточці та з учнівським «пазуром» при поясі:

— Отче Дізнавачу… Отець Вищепоставлений звелів на словах передати, що ті семеро вершників, які нешанобливо стукають у браму… Що він просить вас розглянути їхнє бажання та вчинити згідно з… згідно…

Послушник збився, почервонів і вклонився. Ігар відчув раптом холод, крижаний сплеск, який зародився десь у шлунку й миттю охопив його цілком; він уявлення не мав, навіщо біля брами скиту виявилися семеро нешанобливих вершників, однак тіло його знало, ймовірно, більше.

Отець Дізнавач теж знав більше. Вивчив у деталях схилене тім’я вісника й перевів важкий погляд на співрозмовника в кріслі навпроти:

— Хто це, Ігаре?

— Не знаю, — вичавив той, і був цілком щирим.

Отець Дізнавач зітхнув:

— Що ж… Спробуємо ще раз: хто це?

Обличчя його раптом заповнило собою всю кімнату, а очі, мов двоє зубатих кротів, вгвинтилися Ігарові в душу.

— Не… — Ігар сахнувся, затуляючись рукою, — тре…

— Та хто тебе чіпає, — Дізнавач відвернувся з вдаваною байдужістю. — Ну?

— …Хто завгодно, — Ігар чомусь із ненавистю подивився на парубійка-посланця, на «пазур» при його поясі; там, де він виріс, послушникам не дозволялося ходити зі зброєю поза заняттями Отця Розбивача. — Це може бути хто завгодно… Всі вони…

Він не уточнював, хто такі ці «всі». Передбачалося, що Дізнавач сам здогадається, яку долю готують Ігарові ці вершники біля воріт. І вчинить, за висловом послушника-гінця, цілком «згідно»…

Дізнавач приплющив очі:

— Розумію. Ховаючись у цих стінах, ти втікав не стільки від мук хворого сумління, скільки від кулаків, кинджалів і мотузок. Ти вирішив, що кара, накладена на підранене пташеня його великодушними батьками, виявиться куди м’якшою, ніж помста великого світу… який женеться за тобою. Так?

Ігар підвівся. М’язи в нього боліли — ймовірно, передчуваючи скору зустріч із кулаками, кинджалами й мотузками.

— Не так, — сказав він через силу. — Але тепер байдуже… Мені можна йти?