Скрут

— Ні, — повідомив той, не обертаючись. — Хлопчик не розуміє, чого я від нього хочу. Він думає, що я його в такий спосіб караю… І сьогодні він більше не придатний для бесід. На жаль, отче мій.

— Ти стомився, Ігаре? — буденно запитав Дізнавач. Так, начебто йшлося про стос нарубаних дрів.

— Ні, зовсім не стомився, — відгукнувся Ігар, дивлячись убік. — Будь ласка, хоч і все спочатку…

Розбивач гмикнув. Неквапом підійшов; очі в нього здавалися рябими, плямистими, як сорочине яйце. Ігар не відвернув погляду — дивився докірливо й тужно.

— Не розумієш, — м’яко сказав Розбивач. — Але зрозумієш… До мене.

Ігар пішов, поки наказ іще лунав. Його начебто штовхнули в спину; кілька лез устигли залишити на шкірі криваві сліди, та й по всьому: він же бо чекав, що розріжуть на шматки!

Він озирнувся. Всі ці гострі, пласкі й тригранні, гарні й смертоносні леза обвели на щиті контури його тіла. Портрет крученого, неспокійного послушника, який не вірить, Ігара…

— Довіряй руці, що не хоче завдати болю, — повільно мовив Розбивач. — Довіряй своїй долі, не змушуй її волокти тебе на мотузці, як теля на бійню… Усе, що я роблю, я роблю заради тебе… Одягайся.

Отець Дізнавач стояв у дверях і дивився, як усиновлене пташеня защібає штани. Ігар зціпив зуби й змусив себе рухатися неквапливо та з гідністю.

— Ходімо, — сказав Отець Дізнавач. — Я можу дещо тобі відповісти.

* * *

— …Тілом ти належиш Гнізду. Неподільно. У цьому немає зла; я хочу, щоб чаші терезів у твоїй душі врівноважилися. Душею ти теж повинен належати Птахові. Тільки йому й тільки Гнізду. Розумієш?

Ігар мовчав. Він стояв навколішки, обличчям до величезного, на всю стіну дзеркала, й бачив тільки своє сіре похмуре обличчя з обтягнутими шкірою вилицями й уперто стиснутими губами. Праворуч і ліворуч горіли на поставцях дві свічки; від Отця Дізнавача залишилася сама лишень довготелеса тінь, яка походжала в темряві.

— Я розповім тобі… легенду. Тобто тепер вона зробилася легендою, бо змінилися вже кілька поколінь оповідачів… Слухай: давно-давно жив знатний і багатий пан, удівець, і була в нього єдина й улюблена дочка… У пана були землі й титули, але дочка була йому дорожча. І ось трапилося так, що улюблене чадо його стало жертвою пристрасті; коханцем єдиної дочки його зробився не хто-небудь, а лицар із далеких земель, про якого казали, що він чаклун… Лицар сказав коханій своїй: хочу персня твого батька. І дочка, що згоряла від любові, не посміла ослухатися, зняла темної ночі перстень із руки батька свого та принесла коханцеві. Але сказав лицар: хочу титулів і земель батька твого; і знову її пристрасть узяла гору, і відчинилася опівночі брама, впускаючи в замок чужих воїнів, і старого батька замкнено було в темниці, однак і в темниці він любив своє чадо більше за життя, і не потрібні йому були ні землі, ані титули. Розсміявся лицар, пестячи красуню на грудях своїх, і сказав, заглядаючи їй у вічі: хочу голови батька твого…

Довго ридала красуня, однак боялася втратити любов його, тому взяла шаблю й спустилася в темницю. Побачив батько улюблену дочку свою, побачив шаблю в її руці й зрозумів, навіщо прийшла; гірко посміхнувся й мовив: немає в мене на землі нічого, крім тебе, крове моя і моє життя… Невже здійметься рука твоя?! Але сильна була пристрасть у душі дочки його, і піднялася рука, і опустилася шабля — але здригнулася, незграбна, і батько, поранений, не вмер.

Страшний був крик, який потряс темницю, але то не старий волав до небес, стікаючи кров’ю — кричала жінка, яка впустила шаблю, бо смертельно скривджений, відданий і ображений батько її не зміг більше залишатися людиною. СКРУТОМ став батько її, жахливим скрутом, і кажуть, що навіть каміння не витримало, здригнулось, і завалився замок, ховаючи таємницю під своїми руїнами…

Отець Дізнавач замовк. Ігар, який увесь цей час дивився в дзеркало, побачив, як по його власній худій шиї прокотилася грудочка. Якось жалібно прокотилась. Як у худого курчати.

— Ти чув коли-небудь слово «скрут»?

Ігар мовчав. У далекому дитинстві своєму він чув чимало страшних і незрозумілих слів; серед них «скрут» було, мабуть, найстрашнішим. Похмурим, важким і поганим.

— Скрут — істота… на яку перетворюється, за переказом, смертельно скривджена людина. Жертва страшного зрадництва. Ображений обертається на скрута, на чудовисько, яке втрачає людський вигляд, живе самотою, в лісі… Кажуть, що найбільше для скрута щастя — знайти кривдника й помститися йому. Кажуть також, що майже нікому зі скрутів це не вдається, і вони живуть довго, дуже довго, поки не вмирають від туги… Не дивуйся. Ліси вже не кишать скрутами — це прадавні, рідкісні, майже легендарні істоти… Отець Вищепоставлений засумнівався був у твоїй розповіді — я ж достеменно знаю, що ти сказав правду. Я довго думав; у лісі ти бачив скрута, Ігаре. В подобі гігантського павука… І ця жінка, Тіар, яку він хоче бачити, — його кривдник.