Скрут

Сірого ранку вона лежала, простягнена під ватяною ковдрою, спустошена, тиха, здивована; Аальмар сидів на триногому табуреті, й під руками в нього диміло в мисці якесь каламутне вариво:

— …І вони пішли знову, вже вчотирьох, і пес, як і колись, біг попереду… Фа, йди собі. Ми самі впораємося…

Дівчинка з натугою підняла голову. Велика Фа, яка досі мовчазно стояла біля завішеного вікна, без єдиного заперечення вийшла геть.

— Аальмаре… Вони спалили ночви…

— Тихше, тихше… Слухай. Пес біг попереду, і ось він знову зупинився, підняв морду й загавкав… І назустріч їм вийшла саламандра — але не зелена вже, а коричнева… Та й каже…

Розповідаючи, він відкинув ковдру; дівчинка з подивом побачила, що на ній нема сорочки, що її тіло світить ребрами, дивно чуже, змарніле; Аальмар загортав її в тепле, вимочене в мисці простирадло — так, що ніби мурашки забігали по тілі.

— Саламандра пояснила, як знайти рогатого дуба та яке слово сказати, щоб витягти з-під коріння скриньку… Але там, біля дуба, жив звір із котячими ногами, людськими руками, лисою мордою і отруйним пекучим нагаєм при поясі… Тобі холодно?

Вона похитала головою на подушці. Дотик вологої тканини був несподівано приємним.

— Усе буде добре, мала. Тепер уже точно, — він посміхнувся, і вона побачила прилиплу до його чола сиву волосинку. Одну-єдину.

— Аальмаре… А пам’ятаєш… як ми на тім полі…

— Пам’ятаю. А ти краще не згадуй.

— А… тобі було тоді страшно? На полі, коли ти мене рятував?

Його долоня на чолі. Волога тканина відділяється від тіла, залишаючи приємну прохолоду; інше простирадло, сухе, обгортає дівчинку до п’ят, як весільна сукня.

— Ти не підеш, Аальмаре? Ти посидиш зі мною, так?

— Куди ж я подінуся від тебе, мала… Куди ж я подінуся…

Вона простежила за його поглядом — і похолола.

Біля ліжка стояли, поблискуючи лакованими полозами, маленькі дерев’яні сани.

* * *

— …Немає в тобі спокою. Віри немає. Впевненості… Довіри, знову ж таки, теж нема. Ти хоч Птахові довіряєш?

Коротке, мов долоня, і майже таке само широке лезо встромилося в дерев’яний щит біля самої Ігарової щоки. Той не сіпнувся — але затамував подих, щільніше втискаючись у дерево, намагаючись не поранитися об інші леза — ті, що стирчали вже по обидва боки від його шиї та впритул притискалися до боків, а особливо заважав той, що ввігнався в щит високо між Ігарових ніг.

— Не довіряєш ти… Ти й собі не віриш. Не відвертай погляду, дивися!

Лезо відрізало йому пасмо волосся, ввійшло в дерево над самим тім’ям. Ігар змусив себе дивитись, як Отець Розбивач висмикує зі стільниці й крутить у долоні наступний кинджал — цей, здається, не простий, цей гарний, із крученим руків’ям…

— Не всім бути орлами, — озвався Ігар глухо. — Кури корисніші, хоч із якого боку глянь…

Гарний кинджал увійшов йому за вухо — так переписувачі полюбляють носити пера. Кручене, прикрашене візерунками руків’я захиталося в нього перед самими очима. Дивовижний мистецький витвір, а не зброя…

У його рідному Гнізді такі процедури були рідкістю й слугували здебільшого виключно для покарання недбайливих. Наскільки Ігарові було відомо, від людини, яка стоїть спиною до щита, при цьому нічого не було потрібно — ні спокою, зовсім у цій ситуації неможливого, ні тим більше якоїсь абстрактної віри… І вже ж, звичайно, екзекуції тривали кілька хвилин. Ніколи не тяглися годинами; так у того, хто кидає кинджали, й рука стомиться…

— Нещасний, хто сумнівається, — Отець Розбивач зважив у руці чорний, мов дьоготь, вишукано вигнутий ніж. — Той, хто бажає неможливого — нещасний… І приречений бути нещасним той, хто прагне змінити світ. Хоч би й у малому… Ось як ти, — чорне лезо ввійшло між розчепіреними пальцями Ігарової руки.

— Забагато щасливих, — огризнувся Ігар. — Повинен же хтось бути… крученим… По-вашому, держак від лопати щасливіший… за живий плющ… який… — лезо, що ввійшло в дерево впритул до скроні, змусило його затримати подих, — який вічно сумнівається… за що йому вчепитися вусиком… — новий кинджал зметнувся для кидка, але Ігар уже не міг зупинитися, його несло. — Мерці от… щасливі… а головне, їх повнісінько… Мерці завжди в більшості… вони…

Кинджал опустився, так і не встромився в щит. Разбивач замислено повертів його між пальців, кинув на стіл:

— Ясно… Коли ти мовчав, я, принаймні, міг сподіватися, що якийсь рух у тобі відбувається… Коли починається передсмертна балаканина — справа втрачає сенс. Ходи сюди.

Ігар не повірив вухам. За минулі кілька годин від уже звик до думки, що тортури ніколи не скінчаться; втім, навіщо Розбивач його кличе? Чи не для гірших випробувань?

Він обережно поворухнувся — і відразу відчув усі леза, які обліпили тіло. Ті, що притискалися плазом, і ті, що будь-якої миті ладні були надрізати шкіру — холодні й липкі, вони не давали поворухнутися.

— Я не можу, — сказав він винувато.

— Можеш, — стомлено заперечив Розбивач. — Ти все можеш… Але «не можу» — зручніше. Так?

Безгучно відчинилися двері, але Отець Дізнавач не ввійшов, а зупинився на порозі — за спиною у Розбивача.