Скрут

Послушник із «пазуром» витріщився на нього. Цікаво, подумав Ігар, який я в цих очах. Приблудне, божевільне, споганене пташеня, добряче пощипане десятками котів. Не слухайся свого норову, хлопчику — ніколи не втрапиш у таку халепу. Святий Птах убереже.

Дізнавач потягнувся зовсім домашнім, ледачим, не відповідним чинові рухом; теж легко підвівся:

— Що ж… Ходімо, Ігаре.

Послушник біля дверей шанобливо відступив; Дізнавач пропустив Ігара перед собою, у темряві коридору виявився ще хтось, шанобливо схилений і страшенно цікавий — але Ігар не дивився. Зсередини будівля нагадувала не гніздо, а швидше мурашник — такі само численні вузькі, низькі хідники, коридори, повороти… Ігар чекав, що Отець Дізнавач звелить послушникові видворити його — але потім зрозумів, що той бажає простежити сам. На власні очі переконатися, що зозуленя полишило Гніздо. Дабат.

Він втягнув голову в плечі. Якось не хотілося думати про Рукавичку Правди — але ж саме з нею зустріч була найімовірнішою… Бо якраз Ілазина матінка має до Ігара найбільші претензії. І тільки вона якнайменше схильна пробачати.

Біля відчиненої брами стояв, неуважно роззираючись, невисокий чоловік доволі похилого віку з двома «пазурами» при поясі, сивою щетиною навколо великої лисини та шовковими «крильми», які розслаблено здригалися на вітрі; усякий, хто хоча б чув щось про побут Гнізда, негайно впізнав би в ньому Отця Розбивача. Більше біля брами не було нікого; Ігар похмуро подумав, що дисципліна в Гнізді цілком «згідна». У тім скиті, де він зріс, у такій ситуації під ворітьми давно зібралася б зграя послушників.

Йому було холодно. Він поступово замерзав, ідучи коридорами в супроводі Дізнавала, — тепер же його просто лихоманка била, постійно хотілося охопити руками плечі, щоб хоч трішки зігрітися.

У щілину між стулками брами заглядали похмурі, насторожені обличчя; поява Ігара відбилася на них лютою радістю. Частіше запирхали, замотали головами злі, роздратовані очікуванням коні.

— Цей! — задоволено повідомили крізь браму. — Отці, гля, самі зміркували, що до чого… Ну й нюх, так твою перетак… — нешанобливі вершники лаялися через слово, але не злобливо, а швидше задоволено, з якоюсь катівською радістю.

— …За шмаркачем підкови збивати…

— Сюди, чого став! Відчиняй, відчиняй… — у вусі білявого вершника з тонкими губами поблискувала мідна сережка; рука в рукавичці лежала на держаку батога.

В Ігара занила спина. Він озирнувся на Дізнавача — просто так, без надії; Дізнавач дивився в небо — замислено, відчужено, начебто панянка на першому побаченні.

— Ну, звісно, це по мене, — сказав Ігар, хоча потреби в цих словах не було жодної — всі й так чудово розуміли. Отець Розбивач почухав лисину, залишив на ній п’ять червоних смужок і начебто випадково штовхнув стулку брами носком чобота. Від цього ледь помітного дотику важка стулка здригнулась і відкрилася ще; щілина поширшала саме настільки, щоб пропустити худорлявого парубійка на кшталт Ігара.

Його занудило. Тобто, стало страшно до нудоти; на широкий лопух під парканом опустилася зелена муха — саме така, як ті, що смарагдово поблискують на розплющених очах небіжчиків. Дивлячись на муху, Ігар зрозумів раптом, що з власної волі за браму не вийде. Нехай його тягнуть, штовхають, волочать… Нехай брудняться, чого там… Гніздо, в якому він виріс, уже віддавало його — холодним мовчанням Отця Вищепоставленого… Якщо пташеня випало на шлях — Гніздо не поможе йому. Гніздо не прийме його, бо в нього тепер чужий запах, бо він брудний і підранений…

— Це по мене, — почув він власний голос, на диво спокійний і майже безтурботний. — Так…

Крок. Кругле кінське око без жалю; ще крок. За ворітьми діловито розмотували мотузку; ось і все.

— Одну хвилину, — неголосно сказали в нього за спиною, і він завмер, а зупинятися в жодному разі не можна було, бо мужність ось-ось мала його полишити.

— Одну хвилину, Ігаре… Ти обирав би між… своїм невдоволеним сумлінням і сталістю Птаха?

Ігар зрозумів не все. Він не був зараз готовий до абстрактних міркувань, і слова Дізнавача ковзнули повз його розум, однак у інтонації отця він вловив таке, що вселяло надію.

Він озирнувся. Дізнавач дивився прямо на нього, і в його очах не лишалося й сліду колишньої неуважності:

— Якщо ти приходиш до Птаха, то… приходиш увесь. До решти. Зараз. Розумієш?

Ігар розумів зараз єдину й дуже просту річ: за ворітьми тупцює, чекаючи на нього, довга, болісна смерть. Інше… Птах зрозуміє і пробачить.

Він повільно кивнув:

— Приходжу… весь. До решти. Зараз.

Обличчя Дізнавача розпливлося перед очима, зайняло півнеба, звідкись збоку почулося протяжливе, здивоване:

— Ну ти й кручений… ну й кручений…

— Це правда! — вигукнув Ігар.

І це стало правдою.

Він раптом заспокоївся. Замість мук і метушливості з’явилось ясне, спокійне усвідомлення істини: Ілазу не врятувати. У жодному разі не врятувати; можна ще тисячу разів помилитися й зробити нещасними тисячу людей, але краще прийняти світ таким, яким він є. І спокійно глянути у вічі Птахові.