Скрут

Зарипіли коліщата арбалетів. Все це набувало мерзенного, несподівано мерзенного вигляду; Ігар припав до землі, бажаючи й не зважуючись допомогти Розбивачеві — одному проти сімох…

…Або шістьох. Або навіть п’ятьох, бо кругловидий вершник люто кричав, що буде тільки гірше й треба вшиватись, а ще один, незворушний довгобразий хлопак, просто повернув коня й подався геть.

— Стріляй! — гаркнув білявий.

Стріли свиснули дружно й коротко. Там, де стояв Отець Розбивач, там, де за мить мав бути втиканий стрілами їжак — там зметнувся маленький безгучний смерч.

Стріли одна за одною злетіли в небо. І поляпали на землю, зганьблені й знесилені. Одна звалилася поряд із Ігаром, буре оперення несподівано нагадало йому черевце хруща.

— Не варто, — скрушно мовив Отець Розбивач, який виник на тому місці, де щойно був смерч.

І злетів.

Ігар ніколи не міг зрозуміти, як це відбувається — Розбивач відштовхнувся від землі, на мить завис, розпластав свої «крила», й «пазур» у його руці здався справжнім пазуром, тільки не пташиним, а швидше звіриним. Мить — і крилате тіло впало на круп вороного білявцевого коня, позад вершника.

— Назад! Назад! Назад! — надсаджувався кругловидий.

Ігар бачив витріщені очі білявого, лезо «пазура» біля самого його горла й напіврозтулений від жаху рот, де в нижньому ряду була дірка від вибитого зуба. Потім кінь заверещав і став дибки.

Крилата істота зісковзнула зі спини знавіснілої тварини.

— Наза-а…

Більше Ігар нічого не встиг розгледіти.

Його й вершників розділяла тепер несподівана, цілком безпечна відстань; двоє чи троє трималися за обличчя, і між пальців у рукавичках стікала кров. Вершники сварилися — один із одним, ніби скажені пси; тільки один не брав участі в загальній сутичці. Цей один сидів на землі, обома руками тримаючись за те місце, де зовсім недавно було вухо з мідною сережкою.

Отець Розбивач підібрав із землі Ігарів «пазур». Докірливо глянув на Ігара, стис губи; «крила» його, знову звислі, ліниво погойдував вітерець.

Парубійко-послушник зачиняв ворота; Ігар спіймав його глузливий, презирливий погляд. Знеславився ти, боєць. Це тобі не в шинку кулаками махати… Не до снаги.

— Тепер ходімо, — сказав Дізнавач. Схоже, бойова неспроможність Ігара залишила байдужим його одного; Дізнавачі, як правило, не зносять зброї.

Купка вершників, яка тужно понуро очікувала оддалік, нікого більше не цікавила.

* * *

Від розпаленого каміна струмував вогкий холод. Сніговий заєць сидів у дівчинки на грудях, і скільки вона не просила його — не бажав іти геть. Налягав дедалі дужче, блимав очима-картоплинами, морщив ніс-вуглинку, говорив то гучними, то верескливими голосами:

— Обтерти б… Обтерти б зараз, згорить же…

— …нечутно.

— Відвар готовий, накажете напоїти?

— Тихше! Тихше, всі геть звідси, всі!

Іноді дівчинка бачила Велику Фа, й хотілося відштовхнути її від ліжка — та руки не здіймалися. У її тілі більше не було кісток — тільки якісь скручені, болісні мотузки…

— Випий. Випий, дитинко…

У горло їй лилося гірке, огидне, вона відвертала обличчя, і тоді руки жінки, що напувала її, примушували:

— Треба… Треба, маленька, треба… Пий…

Вона захлиналася, і кашель переходив у блювотні позиви, але у неї всередині було порожньо. Зсохлий порожній шлунок, і від самої лишень думки про їжу…

— …Що роби-ити? Що ж його робити, га?

Простирадла пекли. Подушка підіймалася гарячим пагорбом, і на ній не було місця важкій, змученій болем голові.

Потім вона провалювалася у півсон; сніговий заєць був тут як тут, вона не могла зрозуміти, як такий гарний, білий звір не розуміє, що їй важко, не йде собі… Далі замість зайця з’явилася Анісу — вона розросталася до немислимих розмірів, просочена кров’ю ганчір’яна лялька.

— Анісу, йди геть, я боюся тебе…

«Чому ти мене залишила? Чому не закопала?»

— Ти ж лялька…

«Не поховала мене…»

— Іди… Йди!

— …Це я, дівчинко. Не жени мене…

Велика Фа. Брови — як дві скибочки хліба…

Далі у її напівсні щось змінилося. Якесь далеке тупотіння, якась дивна тиша; вона розліпила очі, побачила стелю над собою. Тільки стелю, схожу на снігову рівнину…

Голоси.

Рипіння дверей; вона ще не бачила його, вона спробувала визволити з-під ватяної ковдри неслухняні руки:

— Аальмаре…

Запах коней і заліза.

— Аальмаре… Вони… вони спалили ночви…

Темрява.

Зрідка вона приходила до тями й відчувала його тіло. Він носив її на руках; коли одного разу прокинулася в своєму ліжку, вона злякано повернула голову:

— Аальмаре?!

— Він спить, — сказала жінка, що сиділа біля неї. — Він уже три доби не спав…

— Аальмаре…

За кілька хвилин він прийшов і взяв її на руки.

Він говорив тихо, не вмовкаючи, іноді багато разів те саме; про далекі країни, де в кожного будинку по п’ять кутів, про ліси, де водяться небачені звірі, про змію Уюкон, здатну проковтнути цілого ведмедя, про жовтий вітер, який починається за день до великого нещастя, й тоді люди від нього божеволіють, про дерева із синьо-фіалковим листям… Його розповіді переходили в її сни, і в снах синьо-фіалкова змія Уюкон цілим заковтувала маленький п’ятикутний будиночок.

А потім лихоманка відпустила її.