Скрут

Хлопчиська вблагали Велику Фа, й тепер після уроків їм було дозволено ходити на замерзлий ставок під наглядом веселої чорнобривої служниці; Ліль довго сопла, канючила й пхинькала, поки нарешті їй теж дозволили.

Дівчинку Велика Фа й слухати не стала. Ні без нагляду, ні під наглядом — шлях з подвір’я було заказано. І вже тим більше не могло йтися ні про який ставок.

Книжка з кумедними історіями перестала її тішити. Хлопчаки збиралися на ставок, вихвалялися один перед одним дерев’яними ковзанами на залізних полозах — їх слід було прив’язувати до ніг і ковзати по кризі. Щасливий Карі був одноосібним власником старих тріснутих ночов — у них каталися з гори й за право з’їхати Ліль платила малому стрічечками, скельцями, старими пряжками від черевиків; дівчинка похмуро думала, що так численні схованки Ліль незабаром збідніють, не доживуть до весни. Сама вона могла лише блукати подвір’ям, кидати грудки снігу в намальовану на паркані мішень і плутатися під ногами у постійно заклопотаних, стурбованих дорослих.

Далі Яр застудився — мати його виявила, що ніс у сина мокрий і спухлий, без розмов відняла в зарюмсаного хлопця й шубу, і шапку. Ярові ковзани залишилися без нагляду; коли хлопчиська й Ліль пішли на ставок, дівчинка залізла під ґанок, де зберігалося зазвичай усе Ярове майно, і витягла звідти скарб.

Ковзани виявилися їй якраз по нозі. Ну точнісінько. Начебто Ярів батько вистругував їх, приміряючи до її чобітка.

Цілий день вона незграбно ковзала по втоптаному снігу на подвір’ї — однак перед поверненням дітей зніяковіла й сховала Ярові ковзани туди, де вони лежали досі — під ґанок. І з тугою подумала, що назавтра Яр, звичайно ж, видужає…

Яр дійсно чхав уже рідше — однак мати за допомогою болісної процедури зазирнула синові в горло й нікуди не пустила його, а на протести відповіла потиличником.

Ліль і хлопчиська пішли; дівчинка відчула, як усередині в неї прокидається якесь пекуче, нестримне бажання. Росте й розпирає, і здається, що вмреш, якщо не зробиш, якщо не зважишся…

Удень хвіртки не замикали. Дорослі заклопотані були хто на кухні, хто в повітці, хто в майстерні; дівчинка взяла Ярові ковзани під пахву та прослизнула у вузеньку, боязку щілину ледь прочиненої хвіртки.

За ворітьми сяяло сонце.

Дівчинка була вражена: чому там, на подвір’ї, вона цього не помічала; сніг горів, іскрився, розстелявся від обрію до обрію, біля ставка чорним мереживом сплелися голі гілки трьох високих беріз, і звідтіля чулися вереск і сміх, і вигуки, й регіт, і заливчасті голоси…

Вона примружилася. Затулила обличчя долонею; на мить запаморочилася голова, але дівчинка впоралася з собою. Ковзани під пахвою, і здається, що від оббитих залізом полозів тіло свербить. Нестерпне відчуття…

Вона побігла. Закричала щось веселе й дурнувате, просто так, знаючи, що її ніхто не чує; зі схилів до ставка котилися ночви, накривки від діжок, і навіть маленькі дерев’яні сани — на дівчинку, яка в захваті зупинилася віддалік, ніхто не звернув уваги.

Тоді вона розігналася — і поїхала вниз на власному озадді.

На кризі виявилося холодно й жорстко; серед безлічі збуджених дітлахів погляд її відразу розшукав братів і Ліль. Вікі катався легко, вміло, з форсом; маленький Карі здавався клишоногим, бо широко розставляв короткі ніжки у величезних чоботях, а Ліль гасала на одному ковзані, й за нею на мотузці волочилися по льоду ті самі знамениті ночви. Коли Ліль різко гальмувала, ночви з розгону били її під коліна й мала якимось дивом трималася на ногах.

Дівчинка відійшла подалі й припасувала до чобіт ковзани; на льоду виявилося значно складніше утримувати рівновагу, вона кілька разів гримнулася, боляче вдарилась коліньми, але сверблячка від оббитих залізом полозів не вщухала, й ось вона вже стала, балансуючи руками, а ось крок, перший крок, і лід сліпуче блищить, і здається чомусь смачним, і хочеться лизнути його…

Збоку вона, певно, мала незграбний вигляд. Падала через кожні три кроки, — але їй здавалося, що вона птах і ширяє над озерною гладінню. Ставок лежав під сонцем, неначе кругла блискуча тарілка з чорною щербинкою ополонки; дітлахи котилися по крижаній тарілці, мов горошинки, й дівчинка, вся обкачана в сніг, приголомшена сміхом і гамором, теж реготала. Уже виходить, уже виходить, швидше, ще швидше…

Потім до неї підкотив червонощокий Вікі з очима, схожими на круглі сливи:

— Ти що, втекла?!

Вона не могла зрозуміти, чого більше в його голосі — обурення чи поваги. У своїй вухатій шапці він здався їй схожим на снігового зайця; вона не витримала й розсміялась, і він, попри очікування, посміхнувся у відповідь:

— А хочеш на ночвах?

Карі не вимагав платні; провалюючись ковзанами в сніг, дівчинка знову видерлася на високий берег, і Вікі, який підтягував на мотузці тріснуті ночви, глузливо примружився:

— А не злякаєшся? Не обмочишся з переляку, га?