Сендвіч із шинкою

А мої власні справи були настільки ж поганими й невеселими, як і той день, коли я народився. Єдиною різницею було те, що тепер я ще час від часу випивав, та й це траплялося не так часто. Випивка була єдиною річчю, що могла утримати людину від відчаю та вічуття власної нікчемності. Усе ж решта просто тягнулося саме по собі. І не було нічого цікавого, нічого. Люди були такими ж обмеженими й обережними, всі на одне лице. А мені ж іще жити з усіма цими гівнюками все своє життя, думав я. Господи, і у всіх них були ануси, статеві органи, роти й пахви. Вони срали, теревеніли і всі без вийнятку були нудними, ніби кінське лайно. Правда дівчата виглядали гарно з відстані, коли сонце світило крізь їхні сукні й волосся. Але підійшовши ближче й послухавши їхні думки, що витікали з їхніх уст я почувався так, ніби пробурюю тунель у скелі автомаотм Томпсона. Я точно ніколи не зможу бути щасливим, одружитись і мати дітей. Чорт, та я навіть не можу влаштуватися посудомийником.

Мабуть буду грабувати банки. Ось це дійно круто. Спалахи вогню та пострілів. Одне попадання могло вирішити все. Для чого бути мийником вікон?

Я запалив цигарку й попрямував далі. Цікаво, я був єдиним, хто парився майбутнім без жодних перспектив?

Я помітив іще одного великого чорного павука. Він сидів у своїй павутині прямо напроти мого обличчя. Я взяв сигарету й притиснув до нього. Жахлива павутина смикалася й дрижала поки він стрибав, розхитуючи гілки куща. Він вискочив із сітки й упав на тротуар. Боягузливі убивці, ціла купа таких навколо. Я розчавив його черевиком. День прожитий не даремно, я убив двох павуків і цим порушив природний баланс – тепер нас усіх з’їдять жуки і мухи.

Я йшов усе далі вниз схилом, наближаючись до підніжжя, як раптом біля мене затріщав великий кущ. За мною прийшов Король Павуків. Я був готовий його зустріти.

З-за куща вискочила моя мати. «Генрі, Генрі, не йди додому, не йди додому, батько тебе вб’є!»

«Цікаво, як він збирається це зробити? Я можу надерти йому дупу.»

«Ні, Генрі, він просто не тямить себе від люті! Не йди додому, він уб’є тебе! Я чекала тебе тут дві години!»

Материні очі були розширені від страху, великі гарні карі очі.

«Що він робить вдома так рано?»

«У нього розболілася голова, тож він прийшов раніше!»

«А я думав, що ти працюєш, що ти знайшла роботу.»

Вона працювала домашньою робітницею.

«Він забрав мене з роботи! Він просто оскаженів! Він уб’є тебе!»

«Не хвилюйся, мамо, якщо він полізе до мене, я надеру йому його клятий зад, обіцяю.»

«Генрі, він знайшов твої оповідання і прочитав їх!»

«Я ніколи не просив його читати їх.»

«Він знайшов їх у шухляді! Він їх прочитав, прочитав геть усі!»

Я написав дванадцять оповідань. Дайте людині друкарську машинку і вона стане письменником. Я ховав їх у шухляді під білизною.

«Що ж,» сказав я, «старий нишпорив там, де не слід і обпік пальці.»

«Він сказав, що уб’є тебе! Він сказав, що його син не буде писати такі оповідання і жити з ним під одним дахом!»

Я взя її за руку. «Ходімо додому, мамо, і побачимо, що він зробить…»

«Генрі, він викинув усі твої речі з дому прямо на газон, навіть брудну білизну, твій одяг, машинку, валізу й оповідання!»

«Мої оповідання?»

«Так, і їх також…»

«Я приб’ю його!»

Я полишив її й пішов через 21 вулицю до бульвару Лонгвуд. Вона бігла за мною.

«Генрі, Генрі, не йди туди.»

Бідолашна жінка хапала мене за полу сорочки.

«Генрі, послухай, знайди собі десь кімнату! Генрі, у мене є десять доларів! Візьми ці гроші й винайми собі кімнату!»

Я розвернувся. Вона тримала в руці десятку.

«Забудь,» сказав я. «Я просто піду.»

«Генрі, візьми гроші! Зроби це заради мене! Заради своєї матері!»

«Ну що ж, добре…»

Я взяв гроші й поклав до кишені.

«Дякую за гроші.»

«Все добре, Генрі. Я люблю тебе, Генрі, але тобі треба йти.»

Вона бігла поперед мене, поки я йшов вулицею. Потім я побачив: усі мої речі були розкидані по газону, увесь мій брудний і чистий одяг, відкрита валіза, шкарпетки, сорочки, піжама, старий халат, все валялося на газоні й на дорозі. Я побачив свої рукописи, котрі ганяв вітер, вони валялися скрізь, у водостоці й на вулиці.

Мати побігла по доріжці до будинку, а я прокричав так, що б він міг мене почути, «СКАЖИ ЙОМУ ХАЙ ВИХОДИТЬ І Я ВІДІРВУ ЙОГО ДУРНУ МАКІТРУ!»