Джимі повернув Фастшуза до виходу й повільно повів його. Це була довга й болісна прогулянка. Я ще раз почув Фастшуза, як він чи то гарчав, чи то скавчав, «Я вб’ю його… уб’ю…»
Джимі вивів його назовні. Вони пішли геть.
Білява хазяйка і два філіпінці все ще стояли у холі, витріщившись на мене. Я був босий, а крім того ще й не голений вже п’ять чи шість днів. Мені не завадило б постригтися. Я розчісувався тільки зранку. Мої викладачі фікультури завжди казали мені: «
Я був далеко не іконою стилю. Моя біла майка буа заляпана вином, пропалена сигаретами і вкрита кров’ю з блювотиною. Крім того, вона була дещо замалою, оголюючи мого пупа. І штани мої також були замалими. Вони щільно облягали мене і були вище кісточок.
Вони все стояли й дивилися на мене. Я поглянув на них. «Агов, хлопці, заходьте до мене трохи випити!»
Коротуни зашкірилися, дивлячись на мене. Хазяйка, жінка типажу зістареної Керол Ломбард[29], безпристрасно поглянула на мене. Її називали місіс Канзас. Може, вона закохана у мене? На ній були рожеві туфлі на підборах і чорна сукня з блискітками. Вона відкидала на мене маленькі відблиски. Її груди були тим, що не дозволено бачити нікому з простих смертних – вони були лише для королів, диктаторів, правителів, філіпінців.
«У когось є куриво?» запитав я. «Бо у мене саме скінчилося.»
Смаглявий коротун, що стояв біля місіс Канзас зробив ледь помітний рух до кишені свого піджака й у повітрі замайоріла пачка «Кемелу». Він вправно упіймав її іншою рукою. Після невидимого удару пальцем об дно, з неї з’явилася справжня сигарета.
«О, дідько, дякую,» сказав я.
Я рушив униз сходами, спіткнувся, мало не впав, учепився за перило, випрямився, трішки постояв, приходячи до тями й спустився. Чи був я п’яний? Я підійшов до хлопця з пачкою. Я злегка кивнув.
Я дістав цигарку. Я підкинув її й упіймав ротом. Мій смаглявий друг стояв без жодного виразу на обличчі, а його посмішка зникла, відколи я почав спускатися. Він нахилився, склавши долоні човником і прикурив мені.
Я затягнувся і випустив дим. «Послухайте, чому б нам не піднятись до мене й не пропустити по скляночці?»
«Ні,» відповів хлопець, що дав мені цигарку.
«Може спіймаємо по радіо Джмеля, чи може Баха! Я ж маю
«Ні,» відповів інший коротун.
Я зробив глибоку затяжку, потім поглянув на Керол Ломбард – міс Канзас.
Потім я перевів погляд на двох хлпців.
«Вона
Вони не відповіли. Я трохи похитнувся, віскі й вино саме змагалися всередині мене. Сигарета висіла на кінчику моїх губ і я пахкав нею. Я так і залишив її висіти.
Я знав про стилети. За той короткий час, що я пробув там, я встиг двічі побачити їх у дії. Якось із вікна своєї кімнати, виглядаючи на звуки сирени, я побачив тіло під своїм вікном, що лежало під ліхтарем на залитому місячним сяйвом тротуарі Темпл стріт. І ще одного разу ще однин труп. Першого разу то був білий чоловік, другого – один із них. І щоразу кров стікала по мостовій, справжня кров, що текла до стічної канави і продовжувала свій беззмістовний, тупий шлях там…
«Ну що ж, друзі мої,» сказав я їм, «не ображайтеся. Тоді я питиму сам…»
Я розвернувся й попрямував до сходів.
«Містере Чінаскі,» почув я голос місіс Канзас.
Я повернувся і поглянув на неї та двох її маленьких друзів по бокам.
«Ідіть у свою кімнату й проспіться. А якщо ви продовжуватимете буянити, я викличу поліцію.»
Я розвернувся й пішов сходами угору.
Мої двері були відчинені. Я зайшов. В мене лишалася ще десь третина пляшки вина.
Може у шафі є ще одна?
Я відчинив шафу. Пляшки там не було. Зате там була купа десяток і двадцяток. Між парою брудних шкарпеток з дірками лежала звернута двадцятка; з-під комірця сорочки виглядала десятка; а в старому піджаку в кишені знайшлось іще десять баксів. Решта грошей валялась на підлозі.
Я підняв одну купюру, поклав її до кишені штанів, вийшов з кімнати, зачинив двері на замок і попрямував до бару.
55
Через кілька ночей прийшов Бекер. Думаю, батьки дали йому адресу, або ж він знайшов мене через коледж. Моє ім’я й адреса зазначалися в списку на працевлаштування, під графою «некваліфікована робоча сила». «Робитиму все чесно або ж навпаки,» зазначив я у картці. Жодного дзвінка.
Бекер сів у крісло і я налив йому вина. На ньому була форма морського піхотинця.
«Бачу, тебе завербували,» сказав я.
«Я втратив своє місце у “Вестерн Юніон’’. У мене не було вибору.»
Я дав йому склянку. «Але ти ж не патріот?»
«Та звісно ж ні.»
«Чому тоді морська піхота?»
«Я почув про навчальний курс. Захотів перевірити, чи витримаю.»
«І витримав.»
«Так. Там є справжні психи. Майже щовечора стаються бійки. Ніхто їх не припиняє. Вони мало не вбивають одне одного.»
«Непогано.»
«А чому б і тобі не вступити?»