Сендвіч із шинкою

Джимі повернув Фастшуза до виходу й повільно повів його. Це була довга й болісна прогулянка. Я ще раз почув Фастшуза, як він чи то гарчав, чи то скавчав, «Я вб’ю його… уб’ю…»

Джимі вивів його назовні. Вони пішли геть.

Білява хазяйка і два філіпінці все ще стояли у холі, витріщившись на мене. Я був босий, а крім того ще й не голений вже п’ять чи шість днів. Мені не завадило б постригтися. Я розчісувався тільки зранку. Мої викладачі фікультури завжди казали мені: «Випрям плечі! Чому ти постійно клюєш носом? Чи ти щось згубив?»

Я був далеко не іконою стилю. Моя біла майка буа заляпана вином, пропалена сигаретами і вкрита кров’ю з блювотиною. Крім того, вона була дещо замалою, оголюючи мого пупа. І штани мої також були замалими. Вони щільно облягали мене і були вище кісточок.

Вони все стояли й дивилися на мене. Я поглянув на них. «Агов, хлопці, заходьте до мене трохи випити!»

Коротуни зашкірилися, дивлячись на мене. Хазяйка, жінка типажу зістареної Керол Ломбард[29], безпристрасно поглянула на мене. Її називали місіс Канзас. Може, вона закохана у мене? На ній були рожеві туфлі на підборах і чорна сукня з блискітками. Вона відкидала на мене маленькі відблиски. Її груди були тим, що не дозволено бачити нікому з простих смертних – вони були лише для королів, диктаторів, правителів, філіпінців.

«У когось є куриво?» запитав я. «Бо у мене саме скінчилося.»

Смаглявий коротун, що стояв біля місіс Канзас зробив ледь помітний рух до кишені свого піджака й у повітрі замайоріла пачка «Кемелу». Він вправно упіймав її іншою рукою. Після невидимого удару пальцем об дно, з неї з’явилася справжня сигарета.

«О, дідько, дякую,» сказав я.

Я рушив униз сходами, спіткнувся, мало не впав, учепився за перило, випрямився, трішки постояв, приходячи до тями й спустився. Чи був я п’яний? Я підійшов до хлопця з пачкою. Я злегка кивнув.

Я дістав цигарку. Я підкинув її й упіймав ротом. Мій смаглявий друг стояв без жодного виразу на обличчі, а його посмішка зникла, відколи я почав спускатися. Він нахилився, склавши долоні човником і прикурив мені.

Я затягнувся і випустив дим. «Послухайте, чому б нам не піднятись до мене й не пропустити по скляночці?»

«Ні,» відповів хлопець, що дав мені цигарку.

«Може спіймаємо по радіо Джмеля, чи може Баха! Я ж маю освіту! Я студент…»

«Ні,» відповів інший коротун.

Я зробив глибоку затяжку, потім поглянув на Керол Ломбард – міс Канзас.

Потім я перевів погляд на двох хлпців.

«Вона ваша. Я не хочу її. Вона ваша. Просто зайдіть на хвильку. Вип’ємо трохи вина. У старій-добрій 5 кімнаті.»

Вони не відповіли. Я трохи похитнувся, віскі й вино саме змагалися всередині мене. Сигарета висіла на кінчику моїх губ і я пахкав нею. Я так і залишив її висіти.

Я знав про стилети. За той короткий час, що я пробув там, я встиг двічі побачити їх у дії. Якось із вікна своєї кімнати, виглядаючи на звуки сирени, я побачив тіло під своїм вікном, що лежало під ліхтарем на залитому місячним сяйвом тротуарі Темпл стріт. І ще одного разу ще однин труп. Першого разу то був білий чоловік, другого – один із них. І щоразу кров стікала по мостовій, справжня кров, що текла до стічної канави і продовжувала свій беззмістовний, тупий шлях там… стільки крові з однієї людини.

«Ну що ж, друзі мої,» сказав я їм, «не ображайтеся. Тоді я питиму сам…»

Я розвернувся й попрямував до сходів.

«Містере Чінаскі,» почув я голос місіс Канзас.

Я повернувся і поглянув на неї та  двох її маленьких друзів по бокам.

«Ідіть у свою кімнату й проспіться. А якщо ви продовжуватимете буянити, я викличу поліцію.»

Я розвернувся й пішов сходами угору.

Ніде нема життя, нема життя ні в цьому місті, ні взагалі ніде в цьому нудному існуванні…

Мої двері були відчинені. Я зайшов. В мене лишалася ще десь третина пляшки вина.

Може у шафі є ще одна?

Я відчинив шафу. Пляшки там не було. Зате там була купа десяток і двадцяток. Між парою брудних шкарпеток з дірками лежала звернута двадцятка; з-під комірця сорочки виглядала десятка; а в старому піджаку в кишені знайшлось іще десять баксів. Решта грошей валялась на підлозі.

Я підняв одну купюру, поклав її до кишені штанів, вийшов з кімнати, зачинив двері на замок і попрямував до бару.

55

Через кілька ночей прийшов Бекер. Думаю, батьки дали йому адресу, або ж він знайшов мене через коледж. Моє ім’я й адреса зазначалися в списку на працевлаштування, під графою «некваліфікована робоча сила». «Робитиму все чесно або ж навпаки,» зазначив я у картці. Жодного дзвінка.

Бекер сів у крісло і я  налив йому вина. На ньому була форма морського піхотинця.

«Бачу, тебе завербували,» сказав я.

«Я втратив своє місце у “Вестерн Юніон’’. У мене не було вибору.»

Я  дав йому склянку. «Але ти ж не патріот?»

«Та звісно ж ні.»

«Чому тоді морська піхота?»

«Я почув про навчальний курс. Захотів перевірити, чи витримаю.»

«І витримав.»

«Так. Там є справжні психи. Майже щовечора стаються бійки. Ніхто їх не припиняє. Вони мало не вбивають одне одного.»

«Непогано.»

«А чому б і тобі не вступити?»