Сапфірова книга

Я метнула швидкий погляд на Ґідеона, чий вишиваний сурдут кольору вина і справді чудово пасував до моєї сукні. На моє превелике полегшення, на ньому не було перуки, інакше я не втрималася б від стресу й істерично зареготала. Але в його зовнішності не було нічого смішного. Вигляд він мав бездоганний. Його темне волосся було заплетене в кіску, одне пасмо, ніби випадково, спадало на чоло, майстерно приховуючи рану. Як завжди, я не могла витлумачити вираз його обличчя.

Я потиснула по черзі всім незнайомцям руку, і кожен при цьому назвав своє ім’я (увійшло в одне вухо, вилетіло в інше, — тут Шарлотта мала рацію щодо мого мозку), а я бурмотіла щось на кшталт «Дуже рада» або «Добрий вечір, пане». Загалом усі вони були дуже серйозними панами. Тільки один із них посміхався, решта мали такий вигляд, наче їм ось-ось відріжуть ногу. Той, який посміхався, був, напевно, міністром внутрішніх справ: політики завжди щедріше роздають посмішки, бо цього вимагає їхня професія.

Джордано допитливо оглянув мене з ніг до голови, і я чекала на його коментар, але він натомість тільки перебільшено гучно зітхнув.

Фальк де Віллерз теж не посміхався, але принаймні він сказав:

— У цій сукні в тебе шикарний вигляд, Ґвендолін. Справжня Пенелопа Ґрей була б щаслива, якби виглядала так само. Мадам Россіні попрацювала нівроку.

— Так-так! Я бачив портрет справжньої Пенелопи Ґрей. Не дивно, що вона не вийшла заміж і ціле життя прожила в якійсь Дербіширській глушині, — випалив містер Марлі. Він моментально зашарівся і ніяковіло припав очима до підлоги.

Містер Вітмен процитував Шекспіра, принаймні я підозрювала, що це був саме Шекспір, бо містер Вітмен був схиблений на ньому.

Які ж чесноти мій коханий має, Коли він рай у пекло обертає![55]

— О, нема чого червоніти, Ґвендолін, — додав він.

Я сердито зиркнула на нього. Дурне Білченя! Якщо я і почервоніла, то раніше, і зовсім не від його слів. Крім того, я не зрозуміла до ладу цитату — це могло бути як компліментом, так і образою.

Несподівано я дістала підтримку від Ґідеона.

— Марнославний перебільшує своє справжнє значення, — приязно сказав він містеру Вітмену. — Аристотель.

Посмішка містера Вітмена трохи звузилась.

— Містер Вітмен хотів підкреслити твій класний вигляд, — «переклав» мені Ґідеон, і вся кров тут же знову збіглася до моїх щік.

Ґідеон удав, що нічого не помітив. Але, коли я за кілька секунд знову глянула на нього, на його обличчі була задоволена усмішка. Натомість містер Вітмен ніби силкувався утриматися від наступної цитати Шекспіра.

Доктор Байт, за чиїми штаньми ховався малий Роберт, що дивився на мене широко розкритими очима, зиркнув на годинник.

— Нам треба потроху рухатись. У пастора о шістнадцятій годині призначено хрещення.

У пастора?!

— Ви сьогодні стрибаєте в минуле не з підвалу, а з церкви на Норт-Одлі-стрит, — зауважив містер Джордж. — Так ви не змарнуєте час на те, щоб дістатися будинку лорда Бромптона.

— У такий спосіб ми також мінімізуємо ризик нападу дорогою туди й назад, — кинув один із незнайомих чоловіків, і на це Фальк де Віллерз глянув на нього нищівно.

— Хронограф уже підготовлений, — оголосив він, показавши на скриню зі срібними ручками, яка стояла на столі. — На вулиці чекають два лімузини. Панове…

— Хай щастить! — побажав той, якого я вважала міністром внутрішніх справ.

Джордано вчергове гучно зітхнув.

Доктор Байт, тримаючи в руках медичну валізку (навіщо?), відчинив двері. Містер Марлі та містер Вітмен узялися за ручки скрині й винесли її з кімнати, так урочисто, ніби це була якась релігійна реліквія.

Ґідеон ступив кілька кроків і опинився поруч зі мною. Він подав мені руку.

— Ну що ж, люба Пенелопо, рекомендуємо тебе вишуканому лондонському товариству, — мовив він. — Ти готова?

Ні. Я була геть не готова. І Пенелопа — жахливе ім’я. Але вибору в мене не було. Я подивилася Ґідеону в очі якнайнезворушніше.

— Я готова, якщо ти готовий.

РОЗДІЛ 10

…Даю обітницю

порядності та ввічливості,

пристойності й співчуття,

спротиву несправедливості,

допомоги слабким,

законослухняності,

збереження Таємниці,

дотримання Золотих правил

від цього моменту й до судного дня.　

_{Із тексту присяги адептів}

_{«Хроніки Вартових»,}

_{Том 1, «Хранителі Таємниці»}

Найбільше я боялася знову побачити графа Сен-Жермена. Під час нашої останньої зустрічі я чула його голос у своїй голові, а його рука схопила мене за горло і щосили стиснула, хоча від нього до мене було більш ніж чотири метри. Я не знаю, яка твоя роль, дівчинко, і взагалі, чи щось ти важиш. Але я не потерплю, коли хтось ламатиме мої правила.