Сапфірова книга

— Ні про що. — Як він міг триматися так, ніби нічого не сталося! Його безглузда посмішка та невимушений тон по-справжньому розлютили мене. Я рушила швидше, і хоча щосили стискала губи, не втримала слів, що вирвалися з мене: — Я так не вмію, Ґідеоне. Мене не влаштовує, що ти поперемінно то цілуєш мене, то ставишся так, наче ненавидиш мене.

Якусь хвилю Ґідеон мовчав.

— Я більше хотів би весь час тебе цілувати, ніж ненавидіти, — зізнався він після паузи. — Але ти не полегшуєш мені завдання.

— Я нічого тобі не зробила, — виправдовувалась я.

Він зупинився.

— Ну, припини, Ґвендолін! Ти ж не думаєш серйозно, що я повірив у твою історію з дідусем? Буцімто він міг випадково опинитися в приміщенні, де ти елапсуєш! Точно так же випадково, як Люсі й Пол опинилися в леді Тілні. Або чоловіки в Гайд-парку.

— О, точно, я особисто їх туди направила, бо мені завжди хотілося проштрикнути когось шпагою. А також побачити чоловіка, у якого немає половини обличчя, — просичала я.

— Що і чому ти зробиш у майбутньому…

— Стули нарешті писок! — крикнула я, повна люті. — Мені все це в печінках сидить! З понеділка я живу, як у страшному сні, який ніяк не скінчиться. Думаю, що вже прокинулася, але тут же помічаю, що й досі сплю. У мене в голові мільйон питань, на які ніхто не дає відповідей, зате всі очікують, що я щосили викладатимусь заради того, чого я взагалі не розумію! — Я рушила далі, перейшовши майже на біг, але Ґідеон не відставав. Біля сходів не було нікого, хто поцікавився б паролем. Та й навіщо, якщо всі проходи було убезпечено, як у Форт-Нокс[53]? Я перестрибувала через сходинку. — Ніхто мене навіть не запитав, чи хочу я взагалі в усьому цьому брати участь. Я повинна вчитися у якогось шизонутого вчителя танців, який весь час ображає мене, моя люба кузина має можливість продемонструвати мені все, що вона вміє і чого я ніколи не навчуся, а ти… ти…

Ґідеон хитав головою.

— Гей, а ти не намагалася стати на моє місце? — Ти ба, куди й подівся його спокій! — Зі мною відбувається щось схоже! І як би ти поводилась, якби точно знала, що рано чи пізно я влаштую так, що тебе хтось торохне по голові? Не думаю, що за цих умов ти й далі цікавилася б мною або симпатизувала мені. Чи як?

— Я і зараз цього не роблю, — відрубала я. — Знаєш що? Мабуть, я вже можу собі уявити, що й сама залюбки врізала б тобі дрючком по голові.

— Ну ось, будь ласка, — мовив Ґідеон і знову посміхнувся.

Я просто кипіла від люті. Ми проходили повз ательє мадам Россіні. Під дверима виднілася смужка світла. Напевно, вона ще працювала з нашими костюмами.

Ґідеон відкашлявся.

— Я вже говорив: мені дуже шкода. Може, ми могли б тепер нормально поговорити?

Нормально! Це просто смішно!

— А що ти робиш сьогодні ввечері? — запитав він у найкращому дружньо-необразливому тоні.

— Я, звичайно, старанно репетируватиму менует, а перед сном повправляюсь у складанні речень, у яких не буде слів «пилосос», «пульсометр», «біг підтюпцем» і «трансплантація серця». А ти?

Ґідеон глянув на годинник.

— Я зустрічаюся з Шарлоттою і братом і… подивимося. Зрештою, сьогодні суботній вечір.

Так, звісно. Хай дивляться скільки завгодно, мені все набридло.

— Дякую за те, що провів, — сказала я якнайхолодніше. — Звідси я сама дійду до авто.

— Мені все одно по дорозі, — зауважив Ґідеон. — Та не біжи ж ти так! Мені не можна перенапружуватися. Так звелів доктор Байт.

І хоча мене переповнювала злість, якоїсь миті я відчула докори сумління. Я подивилася на нього скоса.

— Якщо за наступним рогом хтось тебе знову уперіщить по голові, не кажи, що це я тебе туди заманила.

Ґідеон розсміявся.

— Поки що ти на таке не здатна.

«Я ніколи не буду на таке здатна», — промайнуло в моїй голові. Хоч як би жахливо він до мене не ставився. Я ніколи не допущу, щоб хтось зробив йому боляче. Кого б він там не бачив — це не могла бути я.

Спалах від фотоапарата вихопив із темряви арку попереду нас. Хоча вже було темно, по Темплу сновигало ще чимало туристів. На стоянці за аркою чорнів лімузин, який я добре знала. Коли ми підійшли, водій вийшов і відчинив мені дверцята. Ґідеон почекав, поки я сяду в машину, і нахилився до мене.

— Ґвендолін?

— Так?

Було надто темно, щоб розгледіти його обличчя.

— Я б хотів, щоб ти мені більше довіряла.

Слова прозвучали так серйозно та щиро, що я на якусь мить заніміла.

— Я б хотіла, щоб це було можливо, — сказала я, подолавши слабкість.

І тільки після того, як він зачинив дверцята й лімузин рушив, я зрозуміла, що найкраще було б кинути у відповідь: «Я хотіла б того самого від тебе».