Сапфірова книга

Світло знову заблимало, і я злякалась. А що, коли мені доведеться сидіти в темряві? Цього разу ніхто не подумав озброїти мене ліхтариком і взагалі, можна сказати, ніхто надто про мене не дбав. У темряві щури точно повиповзають зі своїх нір. Можливо, вони голодні… А де живуть щури, там, либонь, і таргани комашаться. І привид однорукого тамплієра, про якого розповідав Ксемеріус, теж може сюди зазирнути.

Кр-р-р-рк.

Це була лампочка.

Поступово я дійшла думки, що хай там як, а краще вже Ґідеон під боком, аніж щури та привиди. Проте він не з’являвся. Натомість світло блимало так, ніби ось-ось згасне.

У дитинстві, коли мені було страшно в темряві, я завжди співала, тож зараз автоматично вчинила точнісінько так само. Спочатку собі під ніс, потім дедалі голосніше. Зрештою, тут не було нікого, хто міг би мене почути.

Спів допоміг подолати страх. І холоднечу. За кілька хвилин навіть лампочка вже не блимала. Але почала знову, коли я завела пісні Марії Мена, та й Еміліана Торріні[52], схоже, їй не вельми була до душі. Зате всі пісні «АВВА» вона зустрічала спокійним рівним світлом. Як на те, пісень гурту я знала небагато, це насамперед стосувалося їхніх текстів. Але лампочка приймала і просте «ля-ля-ля… one chance in a lifetime… ля-ля-ля…»

Я співала кілька годин. Принаймні так мені здалося. Після «The winner takes it ail» (для Леслі ця пісня любовними переживаннями перевершує всі) я почала спочатку, затягнувши «І wonder». При цьому я танцювала по всій кімнаті, щоб не замерзнути. Після третьої «Матта тіа» я була переконана, що Ґідеон не з’явиться.

Узяв би його пес! Я могла б без проблем пробратися нагору. Я заспівала «Head over heels», потім «You’re wasting ту time», аж глядь — він уже стоїть біля канапи.

Я закрила рота й подивилася на нього з докором.

— Чому ти так пізно?

— Можу собі уявити, що час для тебе тягся, — його погляд був так само холодним і дивним. Він підійшов до дверей і посмикав ручку. — Хай там як, а тобі вистачило розуму не виходити з кімнати. Ти ж не могла знати, коли я з’явлюся.

Ґідеон сперся спиною на двері.

— Ґвендолін, переді мною тобі не треба прикидатись ягням.

Я насилу витримувала холод його погляду. Зелень очей, яку я так любила, набула кольору зеленого фруктового желе. Гидкого, зі шкільної їдальні.

— Чому ти розмовляєш зі мною таким тоном?

Лампочка знову заблимала. Певно, їй бракувало пісень «АВВА» в моєму виконанні.

— У тебе часом немає з собою запасної лампочки?

— Тебе видав запах сигарет. — Ґідеон крутив у руці ліхтарик. — Я трохи подопитувався і склав один плюс один.

Я глитнула.

— А що вже такого поганого в тому, що я курила?

— Ти не курила. І ти не так добре вмієш брехати, як ти думаєш. Де ключ?

— Який ключ?

— Ключ, який містер Джордж дав тобі із собою, щоб ти могла зустрітися з ним і з твоїм дідусем у 1956 році, — він ступив крок до мене. — Якщо ти розумна, то сховала його десь тут, якщо ні — носиш із собою, — він підійшов до канапи і заходився зривати одну по одній подушки, кидаючи їх на підлогу. — Тут, у будь-якому разі, його немає.

Я вражено дивилася на нього.

— Та не давав мені містер Джордж ніякого ключа! Чесне слово! А щодо сигаретного диму…

— Це був не тільки дим від сигарет. Від тебе тхнуло й сигарами, — спокійно сказав він. Його погляд ковзнув по кімнаті й зупинився на купі стільців біля стіни.

Я знову заклякла, і, як за змовою, лампочка заблимала частіше.

— Я… — почала я нерішуче.

— Так? — мовив Ґідеон підкреслено дружелюбно. — Ти викурила ще й сигару? На додаток до трьох «Lucky Strike»? Ти це хотіла сказати?

Я мовчала.

Ґідеон нахилився і посвітив ліхтариком під канапою.

— Містер Джордж написав тобі записку з паролем чи ти вивчила його напам’ять? І як ти примудрилася пройти назад через Цербер-варту, щоб вони не згадали про це в протоколі?

— Про що ти, в дідька, говориш? — скипіла я.

Це мало прозвучати обурено, але насправді сприймалося дещо злякано.

— Вайолет Перплплам — що за дивне ім’я! Ти так не вважаєш? Ти чула його вже коли-небудь?

Ґідеон уже випростався і дивився на мене. Ні, порівняння з фруктовим желе приставало до його очей, як горбатий до стіни. Зараз вони випромінювали отруйно-зелене світло.

Я повільно похитала головою.

— Кумедно, — сказав він. — Але ж вона подруга вашої родини. Коли я випадково назвав це ім’я Шарлотті, вона розповіла, що люба місіс Перплплам завжди плете дуже колючі шарфи.

Ох. Клята Шарлотта! Невже вона не може бодай раз промовчати?

— Неправда, — сказала я. — Колючі вони тільки для Шарлотти. Наші шарфи завжди м’які.

Ґідеон відкинувся на канапі й схрестив руки на грудях. Ліхтарик світив у стелю, де досі нервово блимала лампочка.

— Питаю востаннє. Де ключ, Ґвендолін?

— Присягаюся, містер Джордж не давав мені ніякого ключа, — заперечила я, відчайдушно намагаючись обмежити наслідки катастрофи. — Він взагалі не має до цього жодного стосунку.