Сапфірова книга

— Коли мене вперше відправили саму на елапсування, я випадково зустріла дідуся. — Окей, нехай не всю правду. — Він шукав вино… ну менше з тим. Це була дивна зустріч, особливо, коли ми зрозуміли, ким ми доводимося одне одному. Він сховав ключ і пароль у цій кімнаті, щоб наступного разу ми могли з ним зустрітися. Тому вчора, тобто 1956 року, я навідалася сюди як Вайолет Перплплам. Щоб зустрітися з дідусем! Кілька років як його вже нема з нами, і я страшенно сумую за ним. Хіба ти не зробив би те саме, якби в тебе була можливість? Знову розмовляти з ним — це було… — я замовкла.

Ґідеон мовчав. Я дивилася на його силует і чекала.

— А містер Джордж? Він тоді уже був асистентом у твого діда, — нарешті мовив він.

— Я справді бачила його мигцем, мій дідусь сказав йому, що я його кузина Гейзел. Він напевно давно про це забув — для нього це була малозначна зустріч, після якої спливло цілих п’ятдесят п’ять років. — Я поклала руку на живіт. — Мені здається…

— Так, — мовив Ґідеон. Він простягнув руку, але тут же передумав. — Зараз почнеться, — тільки знесилено сказав він. — Підійди ще трохи ближче.

Кімната раптом закружляла навколо мене, я кліпнула кілька разів через яскраве світло, і містер Вітмен сказав: «А ось і ви».

Ґідеон поклав ліхтарик на стіл і коротко глянув на мене. Може, мені тільки здалося, що в його погляді цього разу було щось схоже на співчуття. Я крадькома витерла ще раз обличчя, але містер Вітмен помітив-таки, що я плакала. Крім нього, в кімнаті нікого не було. Ксемеріус напевно занудьгував.

— Що таке, Ґвендолін? — запитав містер Вітмен тоном чуйного наставника. — Щось трапилося?

Якби я його не знала так добре, я б могла не встояти перед спокусою знову розплакатись і розповісти все, що було в мене на серці. («Цей пога-ани-ий Ґідео-он мене-е дражни- ив!») Але я знала його як облупленого. Цим же тоном він минулого тижня з’ясовував, хто намалював на дошці карикатуру на місіс Каунтер. «Я вважаю, що в художника справжній талант», — заявив він і при цьому весело посміхався. І тут же Синтія (а хто ж іще?!) видала, що це була Пеґґі, і містер Вітмен миттю посерйознішав і записав у класному журналі попередження. «Таланту в тебе й справді не відбереш. Твій талант потрапляти в халепи гідний похвали», — докинув він.

— Ну? — він і зараз посміхався довірливо й співчутливо.

Але мене на цей гачок не піймаєш.

— Щур, — промимрила я. — Ви сказали, що їх там нема… Лампочка погасла, а ви не дали мені ліхтарика. Я була сама в темряві з цим бридким щуром.

Ще трохи — і я б сказала: «Я все розповім мамі», але вчасно схаменулася.

Вигляд містер Вітмен мав дещо спантеличений.

— Мені дуже шкода, — перепросив він. — Наступного разу ми не забудемо. — Він перейшов на вчительський тон: — Зараз тебе відвезуть додому. Я рекомендую тобі лягти раніше спати, завтра буде складний день.

— Я проведу її до машини, — сказав Ґідеон, беручи зі столу чорну пов’язку, якою мені завжди зав’язували очі. — А де містер Джордж?

— На нараді, — відповів містер Вітмен, насупивши чоло. — Ґідеоне, мені здається, тобі слід подумати про те, як ти спілкуєшся. Ми чимало тобі даруємо, бо знаємо, що в тебе зараз складний період, але ти мусиш більше шанувати членів Внутрішнього Кола.

Ґідеон і знаку не подав. Але ввічливо відказав:

— Ви маєте рацію, містере Вітмен. Прошу вибачення. — Він простягнув мені руку: — Ти йдеш?

Я майже вже простягнула йому руку назустріч — це був рефлекс. І тут же відчула, як щось мене вкололо: я зрозуміла, що не можу цього зробити, якщо не хочу остаточно зганьбитися. Я ладна була знову заплакати.

— Е-е-е… до побачення, — сказала я містерові Вітмену, дивлячись напружено собі під ноги.

Ґідеон відчинив двері.

— До завтра, — попрощався містер Вітмен. — І не забудьте обоє: добре виспатися — найкраща підготовка.

Двері за нами зачинилися.

— Значить, сама була в підвалі з бридким щуром… — посміхнувся Ґідеон.

Я не вірила власним очам. Два дні він кидав на мене крижані погляди, в останні пару годин такі, що могли заморозити мене, як нещасних тварин у повоєнні зими. А зараз? Жарти, ніби нічого не сталося? Може, він садист і зазнає втіхи, тільки коли вдосталь познущається з мене?

— Ти не збираєшся зав’язати мені очі?

Я досі не мала настрою слухати його дурнуваті жарти, він мав би це легко відчути.

Ґідеон знизав плечима.

— Припускаю, що ти вже знаєш дорогу. Можемо спокійно обійтися без пов’язки. Ходімо.

І знову доброзичлива усмішка.

Уперше я побачила, які на вигляд коридори в наш час. Вони були свіжо потиньковані, вмонтовані в стіни світильники, подекуди навіть із давачами руху, чудово освітлювали весь шлях.

— Що, занадто вражає, так? — спитав Ґідеон. — Усі проходи, що ведуть назовні, обладнані спеціальними дверима й охоронною сигналізацією, в наш час тут так само надійно, як у банківському сейфі. Але всі пристрої з’явилися тільки в сімдесятих роках, а до цього звідси можна було пройти підземними ходами половину Лондона.

— Мені байдуже, — похмуро кинула я.

— А про що б ти хотіла поговорити?