Сапфірова книга

— Ах, жодного стосунку? Як я вже говорив, ти не дуже добре вмієш брехати, — він посвітив ліхтариком на стільці. — На твоєму місці я б сховав ключ під оббивкою одного зі стільців.

Окей. Нехай пошматує оббивку. Тоді йому буде чим зайнятися до нашого зворотного стрибка. Залишилося, напевно, не так уже й довго чекати.

— З іншого боку… — Ґідеон хитнув ліхтариком так, що кружало світла виявилося просто на моєму обличчі. — 3 іншого боку, це була б сізіфова праця.

Я зробила крок убік і розлючено сказала:

— Припини!

— І не варто міряти інших своєю міркою, — правив далі Ґідеон. У миготливому світлі лампи його очі виразно потемніли, і я раптово відчула страх. — Може, ключ просто лежить у тебе в кишені? Дай сюди! — Він простягнув руку.

— Відчепись, немає в мене ніякого ключа!

Ґідеон повільно наближався до мене.

— На твоєму місці я б віддав його самохіть. Але, як я вже сказав, не варто міряти інших своєю міркою.

Цієї миті лампочка віддала Богові душу.

Ґідеон стояв переді мною, світло ліхтарика падало на стіну. Крім цієї маленької плями, в кімнаті було темно хоч в око стрель.

— Отже?

— Не підходь ближче, — сказала я.

Я зробила кілька кроків назад, поки не вперлася спиною в стіну. Ще позавчора мені хотілося, щоб він був якнайближче. Але зараз мені здавалося, що я перебуваю в кімнаті з якимось незнайомцем. Ні з того ні з сього я спалахнула гнівом.

— Що з тобою відбувається? — перейшла я в наступ. — Я тобі нічого не зробила! Я не можу зрозуміти, як ти можеш одного дня мене цілувати, а іншого — ненавидіти. Чому?!

Сльози потекли так швидко, що я не зуміла їх утримати, вони так і стікали по щоках. Добре, що в темряві їх годі було розгледіти.

— Може, тому, що мені не подобається, коли мені брешуть? — Попри моє попередження Ґідеон підступив ще ближче, і мені вже не було куди відступати. — Особливо, якщо це роблять дівчата, які одного дня кидаються мені на шию, а наступного — загадують віддубасити мене.

— Що ти таке кажеш?

— Я тебе бачив, Ґвендолін.

— Що?! Де ти мене бачив?

— Під час мого стрибка вчора вранці. У мене було невелике завдання, але я встиг пройти лише кілька метрів, коли ти з’явилася у мене на шляху, наче марево. Ти подивилася на мене й усміхнулася, ніби радіючи нашій зустрічі. Потім повернулась і зникла за поворотом.

— Коли це все відбувалось? — Я була настільки збита з пантелику, що на кілька секунд навіть облишила плакати.

Ґідеон злегковажив моє запитання.

— Коли я через секунду опинився на цьому повороті, то дістав по голові і, на жаль, уже не міг з’ясувати в тебе, в чому річ.

— Це я… Цю рану завдала тобі я? — сльози знову потекли у мене по щоках.

— Ні, — сказав Ґідеон. — Не думаю. У тебе нічого не було в руках, коли я тебе побачив, крім того, я сумніваюся, що ти можеш торохнути так сильно. Ні, ти тільки заманила мене за ріг, де на мене вже хтось чекав.

Виключено. Абсолютно виключено.

— Я б ніколи так не вчинила, — мені насилу вдалося видушити з себе більш-менш чітко ці слова. — Ніколи!

— Я теж був дещо шокований, — протягнув Ґідеон. — Я ж бо думав, що ми з тобою… друзі. Але коли ти вчора повернулася з елапсування й від тебе тхнуло сигаретами, я подумав, що ти могла мені весь цей час брехати. Давай сюди ключ!

Я витерла сльози, але вони невпинно текли й далі. Сяк-так мені вдалося придушити схлипування, і за це я себе ненавиділа ще дужче.

— Якщо все це правда, чому ти всім іншим сказав, що не бачив, хто тебе вдарив?

— Бо це правда. Я не бачив, хто це був.

— Але ти нічого не сказав про мене. Чому?

— Бо містер Джордж уже давно… Ти що, плачеш?

Ліхтарик посвітив мені в обличчя, і, засліплена, я заплющила очі. Я, напевно, виглядала як панда. Навіщо я нафарбувала вії тушшю?!

— Ґвендолін… — Ґідеон вимкнув ліхтарик.

Що тепер? Особистий обшук у темряві?

— Відійди, — сказала я схлипуючи. — У мене немає ключа, присягаюсь. І хоч би кого ти бачив, це не могла бути я. Я ніколи, ні-ко-ли не дозволю будь-кому поранити тебе.

Хоч у темряві було не видно, але я відчувала, що Ґідеон стоїть поруч зі мною. Його тіло випромінювало в темряві тепло, як обігрівач. Коли його рука торкнулася моєї щоки, я здригнулася. Він швидко забрав руку.

— Мені дуже шкода, — почула я його шепіт. — Ґвен, я…

Раптом у його голосі з’явилися нотки безпорадності, але я була занадто приголомшена, щоб радіти з цього.

Не знаю, скільки часу ми так стояли.

У мене досі котилися по щоках сльози. У темряві не було видно, що він робить.

Якоїсь миті він знов увімкнув ліхтарик, кахикнув й освітив свій годинник.

— Ще три хвилини до зворотного стрибка, — сказав він діловим тоном. — Тобі потрібно вийти з кутка, інакше ти приземлишся на скриню.

Він повернувся до канапи й попіднімав подушки, що раніше поскидав на підлогу.

— Знаєш, з усіх Вартових містер Джордж здавався мені найлояльнішим. Тим, кому завжди можна вірити.

— Але містер Джордж справді не має до цього жодного

стосунку, — сказала я, повільно виходячи з кутка. — Все було інакше. — Я втерла сльози рукою.

Буде краще, якщо я йому розповім правду, тоді він хоча б не підозрюватиме бідолашного містера Джорджа в нелояльності.