Сапфірова книга

— Ага, авжеж, ти ж маленька боягузка, я геть забув, — він тихо засміявся. — 1956 рік був роком, коли ви стали членом Ложі, містере Джордж, я не помиляюся? Який цікавий збіг.

Містер Джордж насупив чоло.

— Не розумію, до чого ти хилиш, Ґідеоне, — втрутився містер Вітмен. — Я пропоную тобі забиратися до мадам Россіні. Містер Джордж і я — ми подбаємо про Ґвендолін.

Ґідеон знову подивився на мене.

— А я пропоную таке: я закінчу приміряти, а ви мене відправите слідом за Ґвендолін, абиколи. Тоді вночі вона не труситиметься, як осичина.

— Хіба що ти її налякаєш, — докинув Ксемеріус.

— Ти вже виконав свою норму на сьогодні, — заявив мій учитель. — Але якщо Ґвендолін боїться… — він кинув на мене співчутливий погляд.

Я не могла на нього ображатися. Напевно, вигляд у мене був переляканий. Серце досі калатало в горлі, і я не могла нічого сказати.

— Я не заперечую, можемо так і зробити, — сказав містер Вітмен, знизуючи плечима. — Ти не проти, Томасе?

Містер Джордж поволі похитав головою, хоча в мене було враження, що він хотів відверто заперечити.

На обличчі Ґідеона майнула задоволена усмішка, і він нарешті змінив свою нерухому позу біля дверей.

— Побачимося пізніше, — переможно сказав він, і мені почулася в цих словах погроза.

Двері за ним зачинилися, і містер Вітмен зітхнув.

— Він став якимось дивним, відколи його торохнули по голові, тобі не здається, Томасе?

— Ще б пак, — кинув містер Джордж.

— Можливо, ми повинні ще раз з ним поговорити з приводу тону, яким він розмовляє з вищим рангом, — мовив містер Вітмен. — Як на свій вік він занадто… Проте він відчуває серйозний стрес, це теж потрібно враховувати, — учитель підбадьорливо глянув на мене. — Ну що, Ґвен, ти готова?

Я підвелася.

— Так, — збрехала я.

РОЗДІЛ 9

…Крук чує між світів, рубіново-червоний:

Мерці співають, аж душа холоне,

Не знає сили він, ціни не знає,

Коло змикається, і влади прибуває…

Обличчя діамантове у Лева гордовите,

Та миттю змушує гнів світло потьмяніти…

Що сонце міниться, то перемін чекай,

Смерть Крукова кладе усьому край!..

_{Із таємних рукописів графа Сен-Жермена}

Я не питала, в який рік мене відправляють, бо який сенс?!　

Зовні все було так само, як тоді, коли я навідувалася сюди востаннє. Зелена канапа стояла посеред кімнати, і я глянула на неї скоса, наче це вона була в усьому винна. Як і минулого разу, біля стіни стояли поставлені один на одного стільці, затуляючи схованку. Я боролася сама з собою. Може, повиймати все з криївки? Якщо Ґідеон щось запідозрив, перше, що спаде йому на думку, — це обшукати приміщення. Чи ні? Я могла б заховати все з криївки де-небудь у коридорі і встигнути повернутися ще до того, як з’явиться Ґідеон…　

Я гарячково заходилася розсовувати стільці, але потім передумала. По-перше, ключ я не змогла б заховати — мені довелося б замкнути двері знову. А по-друге, навіть якщо Ґідеон знайде криївку, як він зуміє довести, що ключ призначений для мене? Я б тільки виставила себе дурепою.　

Я акуратно поставила стільці на місце і вирішила позамітати зрадницькі сліди, залишені в пилюці. Потім я перевірила, чи двері справді замкнені, й сіла на канапу.　

Почувалась я, як чотири роки тому, коли нам із Леслі довелося чекати в кабінеті на директора Джиллса, поки в нього з’явиться час виписати нам прочуханку за історію з жабою. По суті, нічого поганого ми не зробили. Це Синтія переїхала жабу на велосипеді, а оскільки відповідного почуття провини вона не виказала («Це ж просто дурнувата жаба!»), то Леслі і я, розлютившись, вирішили помститися за бідолашну жабу. Ми хотіли поховати її в парку, але до цього (вона-бо все одно вже була мертва), щоб трохи розворушити Синтію і змусити її бути чутливішою, ми вирішили влаштувати ще одну зустріч — цього разу в супі в тарілці Синтії. Хто міг припустити, що, помітивши жабу, Синтія миттю здійме істерику?.. У всякому разі, директор Джиллс розмовляв із нами, як зі злочинницями, і, на жаль, не забув цього епізоду досі. Якщо він нас зустрічає в одному зі шкільних коридорів, він тут же згадує: «А-а-а, злі дівчатка з жабою», і щоразу нам доводиться лічити піщинки на підлозі.

Я заплющила на хвилинку очі. У Ґідеона не було причини погано до мене ставитися. Я нікому не зробила капості. Всі знай торочать, що мені не можна довіряти, зав’язують очі, на мої запитання ніхто не відповідає — це ж природно, що я спробувала в інший спосіб з’ясувати, що тут відбувається. Чи ні?

Ну, де ж він? Лампочка на стелі затріщала, і світло на мить заблимало. У підвалі було холодно. Може, вони відправили мене в одну з повоєнних холодних зим, про які розповідала тітонька Медді? Гай-гай… Водогони тоді геть позамерзали, а на вулицях лежали закляклі від морозу трупи тварин. Я перевірила, чи вилітає з мого рота хмарка пари, коли я дихаю. Де там!