Печера ідей

— Це нічого не значить, — нетерпляче махнувши рукою, урвав він мене. — Це лише образи! Для тебе це Гераклові подвиги чи дівчина з лілією, а для іншого читача це може бути щось інше, хіба ти не розумієш цього? Образи мінливі, недосконалі! Ти повинен віднайти кінцеву ідею, яка була б однакова для всіх читачів! Найголовніше питання для тебе: у чому полягає ключ? Тут мусить бути якийсь прихований зміст!..

Я щось незграбно забелькотів. Геракл з холодним зацікавленням глянув на мене, а тоді сказав:

— Овва! Чого ти хлипаєш? Не час падати духом, час працювати! Шукай головну ідею. Скористайся моєю логікою: ти вже знаєш мене і знаєш, як я міркую. Нишпор у словах! Мусить бути щось!.. Щось!

Зі ще вологими очима я схилився над аркушами. Але враз мені видалося значно важливішим запитати Геракла, яким дивом йому вдалося вийти з книжки і з’явитися в моїй камері. Розгадник спинив мене владним жестом.

— Кінець розділу, — сказав він.*

__________

^{* Я мало не піддався владній спокусі знищити цей фальшивий восьмий розділ, який, безперечно, підсунув у книжку мій полонитель. Єдине, з чим він не помилився, — це сльози: останнім часом плачу я вельми часто. Цим способом я навіть вимірюю час. Але якщо Абихто сподівається цими вклеєними сторінками підштовхнути мене до божевілля, то він дуже помиляється. Тепер я знаю, навіщо вони йому: це повідомлення, вказівки, накази, погрози… Він уже навіть не намагається приховати їхнє неправдиве походження. Читати себе від першої особи — гидке відчуття. Щоб його позбутися, я став думати про те, що сказав би насправді. Не думаю, що я «застогнав» би, як стверджується в тексті. Підозрюю, що поставив би набагато більше запитань, ніж те жалюгідне створіння, яке мавпує мене. Але щодо сліз, Абихто влучив точнісінько в ціль. Беруся перекладати текст, який, вочевидь, і є справжнім восьмим розділом.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

8*

__________

^{* Переклад іде дуже повільно! Дуже-дуже ПОВІЛЬНО! Якщо я хочу звідси вибратися, треба перекладати швидше.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Останні дні Ленейських свят загальмували звичний ритм афінського життя.

Того сонячного ранку щільна валка купецьких возів закоркувала Дипілонську браму; лунали окрики і лайка, але руху це не пришвидшувало. Крізь Пірейську браму подорожні посувалися ще млявіше, і повний оберт колеса міг тривати чверть клепсидри. Раби, що несли амфори, повідомлення, оберемки дров чи мішки з пшеницею, перекрикувалися на вулицях, вимагаючи один від одного поступитися дорогою. Афіняни прокидалися пізно, і засідання Народних зборів у театрі Діоніса Елевтерія затягувалося. Оскільки прийшли не всі притани, не можна було переходити до голосування. Обговорення протікало мляво, і нечисленні глядачі дрімали на лавах. «А тепер послухаймо Ханократа». Ханократ, власник багатих маєтностей у передмісті, вайлувато волік своє пишне тіло до ораторської трибуни й починав неквапливо виголошувати промову, якої ніхто не слухав. У храмах зволікали із жертвоприносинами, бо всі жерці були зайняті, готуючи заключні процесії. Біля монументу Героїв-епонімів голови ліниво нахилялися до мармурових табличок, щоби прочитати укази й нові розпорядження. У Фівах ситуація лишалася без змін. Там чекали на повернення Пелопіда, вигнанця-воєначальника з Кадмового міста[61]. Владу Агесілая, царя Спарти, відкидали майже по всій Елладі. «Громадяни! Наша політична підтримка Фів украй важлива для стабільності…» Але судячи зі знуджених облич афінян, які читали оголошення, ніхто не вважав, що тої миті щось узагалі могло бути «вкрай важливим».

Двоє чоловіків, що зосереджено розглядали одну з табличок, повагом обговорювали прочитане:

— Дивися, Анфіку, тут пишуть, що загін, який мав би винищити вовків на Лікавіті, ще не набрано: їм досі потрібні добровольці…

— Ми забарніші й вайлуватіші за спартанців…

— Мир розніжив нас: ніхто не хоче зголошуватися навіть полювати на вовків…