Печера ідей

Ще один чоловік, із кулястою лисою головою, роздивлявся таблички з тим самим отупінням, що й решта. Відсутній вираз на його обличчі начебто вказував на те, що думки його повільні й неповороткі. Проте насправді річ була в тому, що він майже не спав цієї ночі. «Настав час навідатися до розгадника», — подумав він. Діагор рушив від монумента й неспішною ходою поплентав до Скамбонід.

«Що сталося з цим днем? — запитував себе філософ. — Чому видається, ніби все довкола повільне й тягуче, як меляса?»* Сонячна колісниця загрузла в небесній ріллі, а час здавався густою медовухою, немов богині Ночі, Зорі та Світанку відмовилися міняти одна одну й натомість, поєднані в одне ціле, завмерли безрушно, стоплюючи світло і темряву в сірувату поволоку. Діагора огортали млявість і бентега, але неспокій додавав снаги. Неспокій важким тягарем лежав у нього в шлунку, поволі виступав потом на долонях, шпигав, мовби ґедзь, що змушує худобу бездумно сунути вперед.

__________

^{* Бо це ейдезис, йолопе, ейдезис, ЕЙДЕЗИС! Ейдезис проникає усюди, все змінює, на все впливає: тепер це ідея «повільності», яка своєю чергою приховує іншу ідею…}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Дорога до Гераклової оселі видалася філософові нескінченною, наче марафон. Садок німував: тишу оздоблювало тільки розмірене кування зозулі. Діагор гучно постукав у двері, зачекав, почув кроки, а коли двері відчинилися, промовив:

— Я до Геракла По…

Йому відчинила не Понсіка. Волосся дівчини, кучеряве й неслухняне, вільно спадало, обрамляючи кутасте обличчя. Вона не була вродлива, а точніше — її врода була незвичайна, загадкова й виклична, мовби ієрогліф на камені: незмигні ясні, наче кварц, очі, повні вуста, тонка шия. Великі перса напинали пеплос і… Зевсе-світе! Тепер він пригадав, хто вона!

— Проходь, проходь, Діагоре, — сказав Геракл Понтор, визираючи з-за плеча дівчини. — Я чекав на іншу людину, тому…

— Я не хочу тобі заважати… якщо ти зайнятий, — Діагор переводив погляд з Геракла на дівчину й назад, немовби сподівався почути відповідь від обох.

— Ти мені не будеш заважати. Ну ж бо, заходь.

Дівчина мовчки відступила вбік. Якусь мить усі незграбно м’ялися, доки Геракл не вказав на неї:

— Ясінтру ти вже знаєш… Проходь. Нам буде зручніше розмовляти на терасі в садку.

Діагор рушив за розгадником темними коридорами. Він відчув — обертатися йому не хотілося, — що вона за ними не йде, і відітхнув із полегкістю. Коли вони вийшли назовні, сонячне світло вдарило в очі зі сліпучою силою. Було спекотно, але не занадто. Серед яблунь, схилившись над цямриною білокам’яного колодязя, Понсіка витягала важкий цебер з водою, і її крехтання злегка відлунювало під маскою. Геракл вивів Діагора на терасу й запропонував сісти. Розгадник був задоволений, ба навіть збуджений: він потирав товсті руки, усміхався, його пухкі щоки розчервонілися — розчервонілися! — а в очах з’явився новий лукавий вогник, що дивував філософа.

— Ти не повіриш, ця дівчина мені неабияк допомогла!

— Чому ж ні? Звісно, повірю.

Геракл, схоже, здивувався, збагнувши, що підозрює Діагор.

— Зевса ради, це не те, про що ти подумав, добрий Діагоре… Дозволь, я розповім тобі, що сталося вчора ночі, коли, успішно залагодивши деякі справи, я повернувся додому…

Осяйні сандалії вже перенесли Селену за половину небесної ниви, яку богиня борознила щоночі, коли Геракл повернувся додому і зайшов у знайому сутінь садка під густолистя дерев, що, посріблене місячним промінням, тихенько погойдувалося, не порушуючи тонкого сну закляклих від холоду пташин, які дрімали на обтяженому гіллі, збившись у тісних гніздах…*

__________

^{* Мені прикро, але мій терпець урвався. Ейдезис просяк навіть в описи, і автор розповідає про зустріч Геракла з Ясінтрою нестерпно повільно. Надуживаючи правом перекладача, я спробую пришвидшити оповідь, стиснувши її та обмежившись найістотнішим.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

І тоді він побачив її: вирізьблену круторогим місяцем темну постать, що стояла серед дерев. Розгадник різко спинився й пошкодував, що не має звички (часто корисної в його ремеслі) носити під плащем кинджал.

Але постать не рухалася — темна піраміда з широкою нерухомою основою і круглою вершиною, уквітчаною помережаними сірим полиском кучерями.

— Хто тут? — запитав він.

— Я.

Голос молодого чоловіка, можливо, ефеба. Але цей відтінок… Геракл уже десь чув його, він був цього певен. Постать ступила крок до нього.

— Хто це «я»?

— Я.

— Кого ти тут шукаєш?

— Тебе.

— Підійди ближче, щоб я міг тебе роздивитися.

— Ні.