Острів злочинців

– Я кинула їх, бо вони поводилися дедалі гірше. Мені навіть соромно було в цьому гурті. Більшість – то хлопці з моєї роботи, але дорогою до нас поприставали хтозна-які. Лаються, як харцизяки, сьогодні вранці вкрали курку з садиби під лісом. Я надумала при першій же нагоді по­кинути їх. У Цехоцінку проводить відпустку моя тітка. Перебуду в неї кілька день, а тоді подамся далі автостопом.

– Скільки вам років? – спитав я.

– Шістнадцять, а що?

– Батьки дозволили вам подорожувати автостопом? Я не знаю, чи були б вони в захваті, аби побачили вас, як я, серед тієї зграї в лісі.

– Е-е, пусте, – відповіла вона, знизавши плечима. – Звісно, вони були б незадоволені. Та батьки гадають, що я вже давно у тітки в Цехоцінку. Я мала їхати до неї по­їздом, але мені більше подобається автостоп. Спочатку нас підібрала на дорозі вантажна машина. Ми переночу­вали в селянській стодолі, було шикарно, співали до два­надцятої ночі. Далі проїхали на причепі з дошками, що його тягнув трактор до тартаку. А тепер ви нагодилися. До Цехоцінка, певно, вже недалеко?

– Авжеж. А ви сьогодні снідали?

– Ні. Курки на всіх не вистачило, та я й не хотіла їсти краденої.

У Влоцлавку ми спинилися перед кав'ярнею, і я запросив дівчину поснідати. Коли ми вийшли з кав'ярні, то побачи­ли, що навколо мого «сама», як і слід було сподіватися, зібралася юрба – всі, звичайно, глузували з машини, – та я вже звик до цього. «Не можуть люди вигадати якихось оригінальних прізвиськ для мого ридвана», – подумав я, знову почувши вигуки, що це, певно, машина «з Марса», «з Місяця» і таке інше.

– На вигляд ви людина інтелігентна, – мовила дівчи­на, коли ми вже рушили, – проте ваша машина справді жахлива.

Я спинив «сама».

– Якщо вам не подобається моя машина, можете вийти.

– О боже, – вигукнула вона, – вже й образилися. Через кожну дрібницю ви гніваєтесь. Та гаразд, хай ця машина вважається найкращою в світі.

– Вона негарна, це я визнаю, – сказав я, – але в неї дуже багато інших чеснот.

Якийсь час ми їхали мовчки. Дівчина все-таки образи­ла мене. Мало того, що я ласкаво погодився забрати її з лісу, мало того, що я пригостив її сніданком, – вона, не­вдячна, ще збиткується з моєї машини…

День був безхмарний, гарячий, від нагрітої поверхні шосе пашіло жаром. За Нешавою дорога пролягла близько до Вісли, приємно повіяло прохолодою, запахло водою.

– Може, скупаємося? – запропонувала Тереза.

– А ви вмієте плавати?

– Ну, звичайно, вмію.

– Але ж у Віслі не слід купатися. Це зрадлива річ­ка, – пояснив я. – А от вмитися можна. Ззаду в машині є несесер, у ньому мило й рушник.

– Вам здається, що я невмита?

– Ну, руки у вас не дуже чисті.

Це була правда. Ще коли ми снідали, я помітив, що в неї брудні руки, брудне обличчя. Тоді я нічого не сказав їй, бо не хотів бути неввічливим. Але тепер, коли вона так висловилася про мою машину, я не бачив причини жалі­ти її.

Дівчина зашарілася й слухняно дістала з несесера мило й рушник. Я з'їхав з шосе аж до берега річки, який був у цьому місці дуже низький, і зупинив машину біля самої води.

Тереза закасала рукава барвистої кофти й нахилилася до води. Я теж вийшов з машини і став роздивлятися нав­коло, думаючи про мету моєї подорожі, про загадку, яка чекала пояснення. Тепер я розумів, що мені було б легше її розв язати, якби я дістався на місце так, щоб ніхто не звернув на мене уваги. А через мій дивовижний ридван я одразу ж опинюся в центрі загальної уваги. Може, кра­ще залишити «сама» поблизу кінцевого пункту моєї по­дорожі, десь у селянській стодолі?

Віслою, за течією, плив пароплав. З палуби лунала му­зика, біля бортів стояли люди, дехто відпочивав у шезлон­гах на горішній палубі. Повз пароплав швидко мчала мо-торка, лишаючи на воді білий пінявий слід. «А якби отак…» – подумав я, І одразу ж поліз до багажника, ви­йняв звідти чудернацький вентилятор, який був певно, не чим іншим, як невеличкою турбіною.

Мені здалося цілком імовірним, що машина дядька Гро-милла може пливти. Про це свідчила своєрідна будова кузова, схожого на човен.

Невдовзі я переконався, що конструкція дядькової ма­шини дещо нагадує амфібію. Турбіну я легко вкрутив ззаду машини. З правого боку передньої частини «сама» я помістив половину керма, що над його призначенням я так сушив собі голову. В багажнику я знайшов довгий кусок бляхи, що правив за стерно.

Тож «сам» мав два двигуни, незалежні один від одного, тільки пальне подавалося із спільного бака. Машина мала також дві самостійні системи керування, одна – їздити по землі, друга – по воді. Щоб їздити по землі, треба було сісти ліворуч, а щоб машина пливла по воді, належало сидіти з правого боку і керувати половинкою керма, з єд­наного із стерном. Круглий держак біля ручного гальма виявився просто прискорювачем швидкості човна. Досить було пересунути держак назад, і вентилятор, тобто тур­біна, що містилася ззаду, починала обертатися. Кількість обертів позначалася на спеціальному покажчику.

– Що ви робите? – допитувалася дівчина, придив­ляючись, як я перетворював свій автомобіль на моторний човен.