НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Продаж зростав, набирав обертів, і Міністерство фінансів помітило цю нову амазонку. Спершу надходили надруковані на мімеографі листи з подякою, потім справжні листи, підписані міністром фінансів власноруч, а не за допомогою гумового штампу. Ми були дуже горді, але не такі горді, як коли почали надходити призи: німецька каска (замала для будь-кого з нас), штик, зазублений уламок шрапнелі на підставці з червоного дерева. Оскільки ми за віком ще не могли брати участь у бойових діях, хіба що маршувати з дерев’яними гвинтівками, мамина війна виправдовувала наше існування. А потім мама перевершила саму себе, перевершила всіх у наших краях. Вона побила свій власний рекорд продажу в чотири рази й отримала найпрекрасніший приз з усіх — політ на військовому аероплані.

О, як ми, діти, пишалися цим! Хоча не ми були обрані, а наша мати, ми все одно відчували на собі майже нестерпний блиск слави. А моя бідолашна мама — мушу сказати, що існують деякі речі, у які вона не вірила, попри всі свідоцтва протилежного. Перша річ — це поганий Гамільтон, а друга — аероплан. Той факт, що вона їх бачила, анітрохи не міг змусити її в них повірити.

У світлі того, що вона зробила, я намагався уявити, що вона відчувала. Душа в неї, мабуть, тріпотіла від жаху, бо як можна літати у тому, чого не існує? Навіть для покарання такий політ видався б жорстоким і небувалим, але ж він був призом, подарунком, честю і величчю. Вона дивилася нам в очі, бачила в них сяйво поклоніння і розуміла, що потрапила у пастку. Якщо вона відмовиться від польоту, то зрадить свою родину. Її оточили зусібіч, і гідного виходу не було — хіба що смерть. І коли мама вирішила, що все-таки полетить у цій неіснуючій штукерії, то не мала й гадки, чи повернеться живою.

Олів написала заповіт,— це забрало багато часу,— потім віддала його перевірити, чи все там законно. Відтак вона відчинила скриньку червоного дерева, у якій зберігалися листи, які писав їй чоловік під час заручин і після весілля. Ми не знали, що він писав для неї вірші, але було саме так. Вона розвела вогонь у грубці та спалила всі листи до останнього. Листи належали їй, і вона не хотіла, щоб їх побачило чуже око. Вона купила собі всю нову білизну. Її жахала думка, що на ній, мертвій, знайдуть залатану, або ще гірше — не залатану білизну. Гадаю, їй ввижалося обличчя Мартіна Гопса з широким перекошеним ротом і збентеженими очима, вона думала, що в такий спосіб вона відшкодовує йому життя, яке в нього забрали. Вона була дуже лагідна з нами і не помічала погано вимитої тарілки, що залишала масну пляму на кухонному рушнику.

Цей славетний подвиг мав відбутися на автодромі Салінаса і стадіоні Родео. Нас привезли на автодром у армійському автомобілі, й ми почувалися вельми урочисто й пишно, як на великому похороні. Батько наш працював на цукровому заводі Спреклса, за п’ять миль від міста, і не міг прийти, або не схотів, боячись, що не витримає напруги. Але Олів, погрожуючи відмовою летіти, висунула вимогу, щоб аероплан спробував долетіти до цукрозаводу до того, як розіб’ється.

Нині я розумію, що сімсот людей, які зібралися там, просто прийшли подивитися на аероплан, але в той час ми не сумнівалися, що вони прийшли віддати шану нашій матері. Олів була невисока на зріст, а в ту пору ще й почала гладшати. Нам довелося допомогти їй вийти з машини. Вона просто заціпеніла від страху, але її маленьке підборіддя лишалося твердим.

Аероплан стояв у полі, навколо якого була прокладена автотраса для перегонів. Він був жахливо маленький і тендітний — біплан з відкритою кабіною і дерев’яними шасі, зв’язаними рояльними струнами. Крила були вкриті брезентом. Олів була приголомшена. Вона підійшла до борту, як віл до ножа різника. На одяг, який вона вважала вже своїм похоронним, двоє сержантів натягли шинель, потім пухове пальто і льотну куртку, і з кожною річчю мама ставала дедалі круглішою. За цим ішли шкіряний шолом і великі захисні окуляри, і її носик-ґудзик і рожеві щічки довершували картину. Мама нагадувала м’яч в окулярах. Двоє сержантів підсадили її у кабіну і втиснули всередину. Коли вони пристьобували її ременями, вона раптом очуняла і нестямно замахала руками, вимагаючи уваги. Один з військових став на підніжку, вислухав її, підійшов до моєї сестри Мері й підвів її до борту. Олів стягнула велику товсту льотну рукавицю з лівої руки, зняла заручинову каблучку з маленьким діамантом і вручила її Мері. Вінчальну обручку вона міцно насунула на палець, знову вдягла рукавиці та стала дивитися просто себе. Пілот сів у передню кабіну, й один із сержантів наліг усім тілом на дерев’яний пропелер. Крихітний літак вирулив і розвернувся, а в кінці поля загурчав і, хитаючись, злетів, а Олів дивилася просто себе і, ймовірно, заплющила очі.