НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Адам Траск передчував якесь щастя у майбутньому, але й теперішнє його уповні втішало. Серце у нього перехоплювало, коли він бачив, як сидить на сонечку Кейті, спокійна й тиха, як росте в ній дитина, а прозорість її шкіри наводила на думки про янголів з картинок недільної школи. Коли свіжий вітерець ворушив її блискуче волосся, або коли вона підводила очі, його аж розпирав захват — такий сильний, що скидався на муку.

Якщо Адам спочивав на своїй землі, як гладкий, вгодований кіт, Кейті також нагадувала кицьку. Вона мала нелюдську здатність відкидати те, чого не могла отримати, і чекати на те, що отримати могла. Ці два обдарування надавали їй великі переваги. Її вагітність була небажаною випадковістю. Коли спроба зробити собі аборт провалилася і лікар залякав її, вона відкинула цей спосіб. Проте це не означало, що вона змирилася з вагітністю. Вона висиджувала її, як переносила б хворобу. Так само ставилася вона й до шлюбу з Адамом. Вона потрапила у пастку і знайшла найкращий вихід. Вона також не хотіла перебиратися до Каліфорнії, але інші плани поки що були для неї недосяжні. Ще зовсім юною вона навчилася використовувати імпульси своїх супротивників. Досить легко скерувати чоловічу силу там, де неможливо їй опиратися. Мало хто здогадався б, що Кейті не хотіла бути, де була, й у тім становищі, в якому перебувала. Вона відпочивала і чекала на зміни, які, а в цьому вона не сумнівалася, мусили прийти. Кейті мала одну рису великого й успішного злочинця: вона не довіряла нікому і не звірялася нікому. Її єство — острів. Імовірно, вона й не дивилася на нові землі Адама чи на дім, що зводився, вона не думала про грандіозні плани чоловіка, тому що не мала наміру мешкати тут після того, як її хвороба мине, а пастка відчиниться. Втім, на його питання вона давала доладні відповіді; інакше то були б зайві рухи і витрата сил, непритаманні хорошій киці.

— Глянь, серденько, як розташовано дім: вікна виходять на долину.

— Дуже гарно.

— Знаєш, може, це й немудро, але я повсякчас намагаюся думати, як старий Санчес сто років тому. Який тоді вигляд мала долина? Він, мабуть, усе ретельно спланував. Тобі відомо, що він проклав труби? Уявляєш — труби з мамонтового дерева з отвором, який або висвердлили, або випалили, щоб надходила вода з джерела. Ми відкопали декілька уламків.

— Дивовижно,— говорила вона.— Напевне, він був дуже розумний.

— Хотів би я побільше про нього дізнатися. Судячи з розташування будинку, дерев, що він посадив, форми й пропорцій дому, він мав художню натуру.

— Він був іспанець, здається? Вони всі такі, як я чула. Пам’ятаю, у школі нам розповідали про одного художника — хоча ні, той був грек.

— Цікаво, де можна щось розкопати про старого Санчеса.

— Хтось таки мусить знати.

— Стільки праці, планування, а Бордоні тримав тут корів. А знаєш, що мене цікавить найбільше?

— Що, Адаме?

— Чи мав він свою Кейті і яка вона була.

Вона всміхнулася, опустила очі й відвела погляд.

— Ти таке кажеш.

— Мусив мати! Мусив! У мене не було ані сил, ані мети, та що там! — не було навіть бажання жити, доки я не зустрів тебе.

— Адаме, ти мене бентежиш. Адаме, обережно. Не тисни мене, боляче!

— Вибач. Я такий незграба.

— Зовсім ні. Просто ти не подумав. Як гадаєш, може, мені варто щось шити або плести? Хоча так приємно просто сидіти.

— Ми купимо все необхідне. Сиди собі та втішайся. Я думаю, що певним чином ти працюєш більше, ніж ми тут усі. Але плата — плата чудова.

— Адаме, боюся цей шрам у мене на лобі не зійде.

— Лікар каже, що з часом він згладиться.

— Іноді мені здається, що він бліднішає, а потім знову все як було. Він не темніший сьогодні, як на твоє око?

— Ні.

Але це була неправда. Шрам нагадував величезний відбиток пальця, з закрутками зморщеної шкіри. Адам провів по ньому пальцем, але Кейті смикнула головою.

— Не чіпай,— сказала вона.— Він реагує на дотик. Стає червоним.

— Він зникне. Просто треба почекати.

Вона всміхалася, коли він відходив, та коли він розвернувся спиною, очі її стали порожні й невиразні. Сидіти було незручно. Дитина штовхалася. Кейті розслабила м’язи, і напруга зменшилася. Вона чекала.

Лі підійшов до її крісла під найбільшим дубом.

— Місі хотіти чай?

— Ні... але, мабуть, хочу.

Її очі роздивлялися китайця, але не могли проникнути глибше його коричневих зіниць. У його присутності вона почувалася незручно. Кейті завжди вміла пролізти в думки будь-якого чоловіка і докопатися до всіх його поривів і бажань. Але мозок Лі був еластичний, як гума. Обличчя китаєць мав худе і приємне, чоло широке, тверде і чутливе, а губи складалися у постійну усмішку. Його довга блискуча чорна коса, перев’язана унизу вузькою стрічкою чорного шовку, була перекинута через плече і ритмічно рухалася на грудях. Коли він брався до важкої роботи, то закручував косу на маківці. Носив він вузькі бавовняні штани, чорні пантофлі без п’ят і китайську блузу з застібками з сутажу. За першої-ліпшої нагоди він ховав руки у рукава, немов боявся за них, як робили у ті дні майже всі китайці.

— Я принести малий столик,— сказав Лі, злегка вклонився і почовгав до кухні.