НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Йому тут добре вестиметься. Лі, його кухар-китаєць з косичкою, спеціально їздив до Паджаро купити горщики, чайники, каструлі, барильця, глечики, мідне й скляне начиння для кухні. Новий свинарник будувався на великій відстані від дому з підвітряного боку, поруч з ним — вольєри для курей і качок, а ще будки для собак, щоб відганяти койотів. Швидко все не зробиться, роздумував Адам, поспішати не треба. Його люди працювали вдумливо і неквапно. Ця робота триватиме довго. Адам хотів, щоб усе було зроблено як слід. Він оглядав кожен шов, кожен стик на дерев’яних деталях, вивчав зразки фарб на шматку дранки. У кутку його кімнати накопичилися каталоги — з механічного обладнання, умеблювання, насіння, фруктових дерев. Тепер він радів, що батько зробив його багатою людиною. Він почав забувати Коннектикут. Можливо, яскраве, потужне світло Заходу випарило пам’ять про місце, де він народився. Коли він подумки повертався до батькового будинку, до ферми, до міста, до братового обличчя, все воно здавалося йому чорним. І він відкидав від себе ті спогади.

Тимчасово він оселив Кейті у білому, чистому, невеличкому будиночку Бордоні, де вона мала чекати на домівку і на дитину. Було цілком зрозуміло, що дитина з’явиться значно раніше за домівку, але Адам не поспішав.

— Я хочу побудувати собі міцний, надійний дім,— безнастанно повторював він.— Я хочу, щоб він стояв довго,— мідні цвяхи, тверда деревина, щоб нічого не іржавіло і не гнило.

Не він один переймався майбутнім. Уся долина, увесь Захід захопилися цим. То був час, коли минуле втратило свою привабливість і наснагу. Довго довелося б шукати людину, і то була б стара людина, яка хотіла б повернути золоте минуле. Чоловіки зосередилися на теперішньому, вдовольнялися ним, хоча було воно нелегке й невдячне, але обіцяло фантастичне майбутнє. Варто було зустрітися двом чи трьом чоловікам, обіпертися об стійку бару, варто було дюжині жувати жорстку оленину на стійбищі, як починалися розмови про майбутнє долини в усій його величній пишноті, причому не як припущення, а як певність.

— Це станеться — хтозна? — може, ще й за нашого життя,— говорили вони.

І люди знаходили щастя у майбутньому залежно від того, чого бракувало їм у теперішньому. Так, чоловік міг везти свою родину з гірського ранчо у важкій підводі — великій коробці на дубових полозках, яка тяглася, підстрибуючи на нерівних схилах. На сіні в цій коробці його дружина міцно притискала до себе дітей, щоб у них не розхиталися зуби від такої тряски на полозках по каменюках і ямах, щоб вони не прикусили собі язики. А батько знай собі думав: «Коли побудують дороги — ото буде час! Ми сидітимемо у красивому високому кабріолеті, щасливі й веселі, й домчимо до Кінг-Сіті за три години. Чого ще можна бажати в цьому світі?»

Або чоловік оглядає свій гайок віргінських дубів, твердих як вугілля, і ще гарячіших, бо з них виходять найкращі на світі дрова. У кишені в нього газета з оголошенням: «Дубові дрова по десять доларів за корд17 у Лос-Анджелесі». Дідько, коли залізниця протягне до нас гілку, я зможу гарненько викласти їх, порубані й висушені, біля колії всього за один долар пів-корда. Навіть якщо дати цілий корд, навіть якщо Південно-Тихоокеанська залізниця стягне три п’ятдесят за перевіз, усе одно вийде п’ять доларів за корд, а тут цілих три тисячі кордів лише у цьому гайку. От і вийде півтори тисячі доларів.

Були й інші люди, які, світячи німбами над головами, пророкували появу каналів, що понесуть воду по всій долині — хтозна, може, ще й за нашого життя? — або глибоких колодязів з паровими двигунами, які качатимуть воду з надр землі. Можете уявити? Просто подумайте, щó родитиме ця земля з достатком води! Та це буде суцільний сад, дідько!

А ще один чоловік, щоправда, несповна розуму, казав: вигадають спосіб, лід абощо, як доставити персики, отакі, як от я тримаю в руці, звідси просто до Філадельфії.

У містах говорили про каналізацію й туалети в домі, а деякі їх навіть мали; і вуличні електричні ліхтарі на стовпах — такі були в Салінасі,— і телефони. Не було обмежень, не було ніяких кордонів для майбутнього. І буде так, що щастя кожної людини переливатиметься через край. Задоволення затопить усю долину, як річка Салінас у березні у багаті дощові роки.

Вони дивилися на пласку, суху, запорошену рівнину, на міста-гриби — і бачили красу і чарівність,— хтозна, може, ще й за нашого життя? Це одна з причин, чому не надто вже й насміхалися з Семюеля Гамільтона. Він дозволяв своїй уяві линути далі у солодкі мрії, і воно звучало не зовсім безглуздо, коли ви чули, що робилося у Сан-Хосе. Семюель шаленів, коли в нього питали, чи будуть люди щасливі від того всього.

Щасливі? Він зараз очманіє. Лише отримайте це, ми вам покажемо, що таке щастя.

Семюель пам’ятав оповіді про кузена своєї матері, шляхетного, багатого і вродливого, який усе одно застрелився на шовковій софі, сидячи поруч з найгарнішою на світі жінкою, яка його кохала.

— Є така властивість апетиту,— говорив Семюель,— що його ціле небо і земля солодощів не здатні вгамувати.