НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Вона навчала читанню у першому класі й алгебрі у восьмому. Вона вела уроки співів, виступала літературним критиком, писала нариси про суспільні події до щотижневика «Салінас Джорнал». Крім того, у неї в руках було все світське життя в їхній окрузі, не лише церемонія випуску, а й танці, зібрання, дебати, виступи хору, святкування Різдва і Травневого фестивалю, патріотичні славослов’я у День пам’яті загиблих у війнах та 4-го липня16. Вона була членом виборчої комісії і заправляла всією доброчинною діяльністю. Робота ця була далеко не з легких, вона включала обов’язки і повинності, у які й повірити майже неможливо. Вчителька не мала особистого життя. За нею пильно спостерігали, чи не виявить вона якусь слабкість характеру. Вона не могла наймати помешкання в одній родині довше, ніж на один семестр, бо інакше це викличе ревнощі,— адже така родина здобувала суспільний вплив, бо надавала пансіон учительці. Якщо у родині був син, який досяг шлюбного віку, пропозиція робилася автоматично; якщо претендентів було декілька, починалися жорстокі бійки й сварки за її руку. Хлопці Агіта, всі троє, мало не розірвали один одного на смерть через Олів Гамільтон. Учительки не затримувалися надовго у сільських школах. Праця була важка, а шлюбні пропозиції надходили безперервно, от вони й одружувалися дуже швидко.

Проте Олів Гамільтон твердо вирішила не йти таким шляхом. Вона не поділяла інтелектуальних захоплень свого батька, але час, що вона його провела у Салінасі, налаштував її проти долі дружини скотаря чи фермера. Вона хотіла оселитися у місті, може, й не такому великому, як Салінас, але й не на задвірках. У Салінасі Олів призвичаїлася до життєвого комфорту, до церковного хору і риз, до Олтарної гільдії, до пісних вечерь у Єпископальній церкві. Вона долучилася до мистецтва — драматичні й навіть оперні вистави гастролерів зачарували її, вони натякали на інший, запаморочливий світ. Вона ходила на вечірки, розігрувала шаради, брала участь у конкурсах декламації, вступила до хору й оркестру. Салінас її спокушав. Там вона могла піти на вечірку у вечірній сукні й повернутися додому в тому самому вбранні, а не приторочувати пакунок з одягом до сідла, їхати десять миль, а потім розгортати і прасувати його.

Хай як завантажена була Олів учителюванням, а вона прагнула життя у великому місті, тож коли молодий чоловік, який побудував борошномельний завод у Кінг-Сіті, належним чином попросив її руки, вона прийняла його пропозицію після довгих і таємних заручин. Секретність була необхідна, щоб місцеві хлопці, дізнавшись про заручини, не накоїли бід.

Олів не успадкувала блиску свого батька, але в неї було почуття гумору, а ще й сильна, незламна воля її матері. Скільки світлого і прекрасного можна було запхати в голови її ледачих учнів, вона запхала.

Існувала якась загорожа від навчання. Люди хотіли, щоб їхні діти вміли читати й рахувати, і досить. Знати більше — породити в них невдоволення і легковажність. Багато було прикладів, коли навчання забирало хлопця з ферми до міста, та ще й вважалося, що це його робить вищим за батька. Трохи арифметики, щоб міряти землю й деревину і вести рахунки, трохи письма, щоб робити замовлення і написати листа родичам, трохи читання — газети, альманахи, сільськогосподарські журнали, трохи музики — співати у церкві та на патріотичних зібраннях, і що ще треба хлопцю, аби стати на ноги і не збитися зі шляху. Освіта — то для лікарів, правників та вчителів, але ті — окремий клас, який стоїть осторонь простих людей. Були, звісно, окремі винятки, як-от Семюель Гамільтон, його толерували й любили, проте якби він не умів викопати колодязь, підкувати коня чи працювати на молотарці, не відомо, що б думали про їхню родину.

Олів вийшла заміж за свого молодого чоловіка і виїхала, спершу до Пасо-Роблеса, потім до Кінг-Сіті і нарешті до Салінаса. Вона мала інтуїцію кицьки. Вчинки її спиралися не стільки на думки, скільки на почуття. Вона мала тверде підборіддя й носик-ґудзик, як у матері, й чарівні очі батька.

Вона була найбільш цільною з усіх Гамільтонів, не рахуючи матері. Її вірування являли собою дивовижну суміш з ірландських фей і старозавітного Єгови, якого у подальшому своєму житті вона плутала зі своїм батьком. Рай убачався їй як приємне домашнє ранчо, населене покійними родичами. Зовнішні негаразди і знегоди вона стирала з пам’яті, відмовляючись вірити в них, а якщо вони не зникали, сердилася на них. Розказували, що вона гірко плакала, коли не змогла піти одразу на два танцювальні вечори однієї й тої самої суботи. Одні танці були у Грінфілді, а другі — в Сан-Лукасі, за двадцять миль звідти. Побувати на обох, а потім повернутися додому означало би проїхати шістдесят миль верхи. Це був факт, від якого вона не могла відмахнутися невірою в нього, тому розридалася з досади і взагалі нікуди не поїхала.