— Гадаю, вони мені не зашкодять,— він облизав губи.
— Ні, не зашкодять,— вона тихенько засміялася.— Сподіваюся, мені не доведеться будити тебе серед ночі.
— Ти про що?
— Ти випив моє снодійне. Можливо, тобі буде важко прокинутися.
Адам провалився у важкий опіумний сон, попри спроби з ним боротися.
— Лікар прописав тобі приймати таку велику дозу? — пробурмотів він, ледь ворушачи язиком.
— Просто ти не звик,— пояснила вона.
Карл повернувся об одинадцятій. Кейті чула його п’яні кроки. Він увійшов до своєї спальні, зірвав із себе одяг і впав на ліжко. Він бурчав і крутився, вмощуючись зручніше, і раптом розплющив очі. Біля ліжка стояла Кейті.
— Тобі чого треба?
— А ти як думаєш? Посунься трохи.
— Де Адам?
— Він випив моє снодійне — помилково. Посунься трохи.
Він важко дихав.
— Я щойно вже був з повією.
— Нічого, ти хлопець міцний. Просунься трохи.
— А твоя зламана рука?
— Не переймайся. Я дам собі раду.
Раптом Карл розреготався.
— Нещасний бовдур,— промовив він і відкинув ковдру, щоб вона лягла з ним.
Частина друга
Розділ 12
Ви бачите, як ця книжка досягла тієї великої межі, що називається 1900 роком. Ще одну сотню років перемолотили і переколотили, а те, що відбулося, закаламутилося, як то зазвичай робиться у людей: минуле здається то багатшим і значущим, що далі воно відступає. У деяких книгах спогадів ті роки подаються як найкращий час, який колись обвалювався на землю: старі часи, веселі часи, радісні та прості, немов час був юний і безстрашний. Старші люди, які не відали, чи дошкандибають вони у нове століття, очікували його з ворожістю. Світ-бо змінювався, свіжість втрачалася, а з нею танула й доброчесність. Світ роз’їдала іржа, його охоплював неспокій: що зникало — гарні манери, невимушеність, краса? Леді вже були не справжні леді, а джентльменові не можна було повірити на слові.
То були часи, коли люди застібалися на всі ґудзики. Чоловіча свобода випаровувалася. Навіть дитинство було не таке щасливе, як раніше,— все змінилося. Раніше не було ніяких проблем — хіба що як знайти годящий камінь, не круглий, а плаский, обточений водою, для своєї пращі, вирізаної зі зношеного черевика. Куди поділися всі підходящі камінці, куди поділася легкість буття?
Людські спогади трохи затьмарені, бо як можна пам’ятати відчуття втіхи, або болю, або задушливої емоції? Можна лише пам’ятати, що такі відчуття були. Старший чоловік, може, і справді неясно пригадає делікатні, як у лікаря, доторки до дівчаток, але забуває і хоче забути той ядучий біль, який розриває селезінку так, що юнак, який пізнав тілесний бік життя, кидається долілиць на землю, лупає по ній кулаками і ридає: «Боже! Боже!» Такий чоловік міг би сказати і каже: «Якого дідька той хлопчина валяється на траві? Він же застудиться».
І полуниці вже не мають того смаку, і жіночі стегна вже не стискаються так солодко!
І деякі чоловіки знаходили полегшення, як кури на сідалі, у гнізді смерті.
Залози мільйонів істориків виділяють історію. Нам треба вибратися з цього руйнівного століття, говорили одні, з цього облудного, вбивчого століття бунтів і таємних смертей, загарбання громадських земель і нахабного їх привласнення.
Озирніться назад, пригадайте наш невеличкий народ на краях океанів, розірваний складнощами, народ, який уже виріс зі своїх дитячих штанців. Тільки тут стало щось виходити, як британці знову за нас узялися. Ми їх розбили, але небагато на тому виграли13. А отримали ми згорілий Білий дім і десять тисяч вдів на утриманні громади.
Потім війська було послано до Мексики, це було схоже на болючий пікнік14. Ніхто не розумів, навіщо вибиратися на пікнік, якщо від нього самі незручності, якщо так легко і приємно їсти у себе вдома. Втім, мексиканська війна принесла дві користі. Ми отримали чимало землі на заході, що майже подвоїло нашу територію, а ще то був тренувальний полігон для генералів, тому коли у нас розпочалося скорботне самогубство15, командири вже навчилися правильно застосовувати ці жахіття.
А потім розпочалися дискусії:
Чи можна мати раба?
Чому ж би і ні, якщо він куплений чесно? Потім нам ще скажуть, що й коня мати не можна. Хто посягатиме на мою власність? І тут таке почалося, ніби чоловік сам собі роздирав обличчя, і кров лилася на його власну бороду. Що ж, закінчилося і це, і ми важко підвелися з закривавленої землі й рушили на захід. Прийшли бум і крах, банкрутство і депресія. Виринули великі суспільні крадії і залізли в кишеню до кожного, хто мав кишеню. До біса цю прогнилу країну! Переступімо через неї і зачинімо по ній двері. Згорнімо, як книжку, і читаймо далі! Новий розділ, нове життя. Людина матиме чисті руки, щойно ми зачинимо ляду на цій смердючій країні. Попереду все чесно. Ніякої гнилі у нові сто років. Там нічого не підтасовано, а якщо якийсь мерзотник спробує махлювати при роздачі карт з нової колоди років — та ми його повісимо униз головою за яйця!
Але полуниці вже не мають того смаку, і жіночі стегна не стискаються так солодко!
Розділ 13
1
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги