НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Ти розумієш геть усе,— очі її наповнилися сльозами. Він схилився над нею, і вона поцілувала його в щоку.

— Не бійся,— сказав Адам.— Я про тебе подбаю.

Вона відкинулася на подушку.

— Навряд чи ти зможеш.

— Чому ж?

— Твій брат мене не любить. Він хоче мене вигнати.

— Це він сам тобі сказав?

— Та ні. Просто я це відчуваю. Він не має твого розуміння.

— Серце у нього добре.

— Знаю, але твоєї доброти у нього немає. А коли мені доведеться звідси йти, шериф почне ставити питання, і я зостануся зовсім сама.

Адам дивився поперед себе.

— Мій брат не може тебе виставити. Я володію половиною ферми. Маю власні гроші.

— Якби він захотів мене виставити, то довелось би піти. Я не хочу псувати тобі життя.

Адам підвівся і рішуче подався з кімнати. Прочинив задні двері й почав вдивлятися у згасаючий день. Далеко у полі його брат знімав каменюки з полозків і складав на кам’яну стіну. Адам подивися на небо. Зі сходу насувалися подовжені, сріблясті хмари. Він глибоко зітхнув, і в грудях у нього радісно й тривожно залоскотало. Здалося, що слух загострився, бо він чув, як квокчуть кури і віє над землею східний вітер. Чув цокіт копит на дорозі й далекі удари сокири по дереву, де сусіда покривав ґонтом дах своєї клуні. Усі ці звуки зливалися у якусь мелодію. Зір його також просвітлів. Огорожі, і стіни, і сараї непохитно стояли у жовтому надвечір’ї, і вони також зливалися у єдине ціле. Усе навкруги змінилося. Зграйка горобців вовтузилася в пилюці, дзьобала якісь крихти, а потім майнула в повітря сірим шлюрком, вигнутим в останньому сонячному промінні. Адам знову подивився на брата. Він забув про час, не знав, як довго стоїть на порозі.

Час зупинився. Карл і далі боровся з тією самою каменюкою. Але Адам так і не видихнув оте повітря, яке набрав у груди, коли час зупинився.

Зненацька він відчув, як у ньому з’єдналися радість і щем. Також змішалися сміливість і страх. Він почув, що наспівує якийсь монотонний мотив. Розвернувся, пройшов кухнею і став у дверях, дивлячись на Кейті. Вона усміхнулася до нього непевно, і він подумав: «Зовсім дитя! Безпорадне, маленьке дитя!» — і його накрила хвиля кохання.

— Ти підеш за мене заміж?

Обличчя у неї напружилося, рука конвульсивно стиснулася.

— Можеш не відповідати одразу,— промовив він.— Я хочу, щоб ти добре подумала. Але якщо ти за мене вийдеш, я зможу тебе захистити. Вже ніхто не завдасть тобі шкоди.

Кейті отямилася миттєво.

— Підійди, Адаме. Сідай. Дай мені руку. От і добре, от і гарно,— вона узяла його за руку і притиснула до щоки.— Любий мій,— проговорила вона уривчасто.— Любий ти мій. Адаме, ти мені повірив. А тепер можеш дещо пообіцяти? Можеш пообіцяти, що не розкажеш братові про свою пропозицію?

— Шлюбну пропозицію? А чому б ні?

— Не в тім річ. Я хочу добре все зважити уночі. Можливо, мені знадобиться не одна ніч. Ти міг би мені це дозволити? Розумієш,— вона помацала голову,—  я не впевнена, що здатна ясно мислити. А я мушу.

— Гадаєш, ти змогла б за мене вийти заміж?

— Прошу, Адаме! Дай мені все зважити. Будь ласка, любий!

Він усміхнувся і сказав схвильовано:

— Тільки не дуже довго. Бо я почуваюся, як кіт, що заліз на верхівку дерева і не може злізти.

— Просто дай мені подумати. Адаме, ти... Ти добрий.

Він вийшов з дому і попрямував туди, де його брат тягав каменюки.

Коли Адам пішов, Кейті підвелася з ліжка і невпевненими кроками дошкандибала до комода. Нахилилася уперед і подивилася на себе у дзеркало. На чолі досі була пов’язка. Кейті трохи зсунула її і побачила яскраво-червоний рубець. Вона не просто вирішила побратися з Адамом — вона це вирішила ще до того, як він їй зробив пропозицію. Вона боялася. Вона потребувала захисту й грошей. Адам міг дати і те, і те. А вона зможе ним керувати,— це вона чудово знала. Заміж вона не хотіла, але наразі це був єдиний вихід. Турбувало її лише одне. Адам плекав до неї тепле почуття, якого вона не розуміла, оскільки ніколи ні до кого не відчувала нічого подібного. А містер Едвардс добряче її налякав. Уперше в житті вона тоді втратила контроль над ситуацією. Вона вирішила, що ніколи більше такого не допустить. Вона посміхнулася, уявивши, що скаже Карл. Вона відчувала у Карлі споріднену душу. Його підозри її не бентежили.

5

Коли наблизився Адам, Карл розігнув спину. Розтер долонями натруджений поперек.

— Господи, скільки ще тут каміння,— сказав він.

— Один хлопець в армії розповідав, що в Каліфорнії є одна долина — тягнеться на цілі милі, то там узагалі немає каміння, навіть дрібненького.

— Отже, там є щось інше,— відізвався Карл.— Не вірю, що існують ферми, де все ідеально. На Середньому Заході сарана, десь там ще урагани. Що порівняно з цим декілька валунів?

— Гадаю, ти маєш рацію. Просто я хотів тобі допомогти.

— Як мило. А я вже думав, що ти до скону сидітимеш отам, тримаючи її за руку. Скільки ще вона тут збирається товктися?

Адам уже готовий був розказати про свою шлюбну пропозицію, але через тон Карла передумав.

— Слухай,— сказав Карл.— Тут нещодавно заходив Алекс Платт. Ти й уявити не можеш, що з ним приключилося. Він знайшов скарб.

— Скарб?