НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Знаєш на його ділянці місце з кедровим гайком — ну, отам, праворуч від окружного шляху?

— Ну, знаю. І що?

— Алекс ходив там між деревами і кам’яним муром. Полював на кроликів. І знайшов валізу з чоловічим одягом, акуратно спакованим. Усе намокло під дощем. Схоже, що пролежало воно довгенько. А ще він знайшов дерев’яну скриньку, і коли зламав її замок, виявив там близько чотирьох тисяч доларів. А ще він знайшов жіночу торбинку. В ній нічого не було.

— Ні імені, нічого?

— Оце й дивно — ніякого імені; ні міток на одязі, ні ярликів на костюмі. Ніби той чолов’яга не хотів, щоб його вистежили.

— Й Алекс збирається забрати все собі?

— Він відніс свої знахідки до шерифа, і шериф збирається дати оголошення, і якщо ніхто не зголоситься, Алекс може все забирати собі.

— Хтось неодмінно зголоситься.

— Мабуть що так. Я Алексу нічого не сказав. Він такий радий. Дивна річ з ярликами — вони не зрізані, їх просто не було.

— Така сила грошей,— сказав Адам.— Хтось обов’язково зголоситься.

— Алекс тут побалакав зі мною. Розумієш, його жінка часто буває на людях...— Карл замовк.— Адаме,— промовив він нарешті.— Нам слід поговорити. Люди багато базікають.

— Про що? На що ти натякаєш?

— Дідько, на що я натякаю! На цю дівку. Двоє чоловіків не можуть тримати у своєму домі дівчину. Алекс каже, що всі жінки страшенно роздратовані. Адаме, ми не можемо цього допустити. Ми тут мешкаємо. Ми маємо добре ім’я.

— Хочеш, щоб я її викинув, перш ніж вона одужає?

— Хочу, щоб ти її позбувся — виставив її. Мені вона не подобається.

— Від самого початку.

— Правда. Я їй не довіряю. Є в ній щось таке — не знаю що, але воно мені не до вподоби. Коли ти її виставиш?

— Ось що я тобі скажу,— протягнув Адам.— Дай мені один тиждень, і я все владнаю.

— Слово?

— Слово.

— Ну, це вже щось. Я так і перекажу Алексовій жінці. Віднині вона буде розносити новини. Боже, як добре буде залишитися в домі самим. Пам’ять до неї, вочевидь, ще не повернулася?

— Ні,— відповів Адам.

6

Минуло п’ять днів, і коли Карл поїхав закупати корм для телят, Адам підкотив у легкій двомісній колясці до ґанку. Він допоміг Кейті всістися, укутав одним пледом її коліна, а другий накинув на плечі. Вони поїхали до головного міста округу, і мировий суддя зареєстрував їхній шлюб.

Карл вже був удома, коли вони повернулися. Він кисло поглянув на них, коли вони увійшли до кухні:

— А я сподівався, ти відвіз її на потяг.

— Ми побралися,— просто сказав Адам.

Кейті всміхнулася Карлу.

— Навіщо? Навіщо ти це зробив?

— Чому б ні? Хіба чоловік не може оженитися?

Кейті поспішно вийшла до спальні та причинила двері.

Карл розбушувався:

— Вона паскудна баба, кажу тобі. Вона шльондра!

— Карле!

— Кажу тобі, вона дешева шльондра. Я б їй не довірив і гроша,— це ж лахудра, паплюга!

— Карле, припини! Припини, чуєш! Стули свою брудну пельку і не смій ображати мою дружину!

— Вона тобі така сама дружина, як драна кішка!

Адам сказав роздумливо:

— Гадаю, ти просто ревнуєш, Карле. Мабуть, сам хотів з нею одружитися.

— Що, клятий ти бовдуре? Я ревную? Я не житиму з нею в одному домі!

Адам відповів спокійно:

— Тобі й не доведеться. Я від’їжджаю. Можеш викупити мою частку, якщо хочеш. Можеш отримати всю ферму собі. Ти завжди того хотів. Залишайся собі тут і пропадай.

— Невже ти не хочеш її позбутися? — Карл знизив тон.— Будь ласка, Адаме. Викинь її звідси. Вона тебе на клоччя порве. Вона тебе знищить, Адаме, вона тебе знищить!

— Звідки ти так багато про неї знаєш?

— Нічого я не знаю.

Очі Карла затуманилися і він міцно стулив рот.

Адам навіть не спитав у Кейті, чи хоче вона вийти на вечерю. Він приніс до її кімнати дві тарілки і сів поруч.

— Ми поїдемо звідси,— сказав він.

— Краще відпусти мене. Будь ласка, відпусти. Я не хочу, щоб через мене ти зненавидів брата. Не розумію, чому він ненавидить мене.

— Просто ревнує.

— Ревнує? — вона примружила очі.

— Мені так здається. Але ти не хвилюйся. Ми від’їжджаємо. Ми перебираємося до Каліфорнії.

— Я не хочу до Каліфорнії,— тихо сказала Кейті.

— Дурниці. Там просто чудово, завжди сонце, і дуже красиво.

— Я не хочу до Каліфорнії.

— Ти — моя дружина,— лагідно сказав Адам.— Я хочу, щоб ти їхала зі мною.

Вона замовкла і більше до того не верталася.

Вони почули, як хряснув дверима, виходячи з дому, Карл, і Адам мовив:

— Йому це корисно. Він нап’ється, і йому полегшає.

Кейті скромно роздивлялася свої пальці.

— Адаме, я не можу стати тобі дружиною, поки не одужаю.

— Знаю. Розумію. Я зачекаю,— відповів він.

— Але я хочу, щоб ти спав тут. Я боюся Карла. Він мене так ненавидить!

— Я занесу сюди свою розкладачку. Можеш кликати мене, якщо злякаєшся. Простягни руку і збуди мене.

— Ти такий добрий,— сказала вона.— Може, вип’ємо чаю?

— Залюбки. Мені також хочеться.

Він приніс чашки з гарячим чаєм і пішов по цукерницю. Потім умостився на стільці біля ліжка Кейті.

— Чай доволі міцний. Не заміцний для тебе?

— Я люблю міцний чай.

Він допив свою чашку.

— Тобі не здається, що смак якийсь дивний? Якийсь неприємний.

Її рука підлетіла до рота.

— Дай-но я покуштую,— Кейті сьорбнула залишки.— Адаме! — вигукнула вона,— ти пив не з тієї чашки — то була моя. В мене там ліки.