НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Кейті була живуча. Вона швидко одужувала. Набряки зійшли з обличчя, і проступила врода повернення до життя. Невдовзі вона вже могла сидіти. Вона помалу розтуляла і стуляла рот, почала потроху їсти м’яку їжу, яку не треба було розжовувати. Пов’язка на лобі ще залишалася, але загалом обличчя майже не носило слідів побиття, хіба що на щоці була невеличка западинка — там, де бракувало зубів.

Кейті потрапила в халепу, і її мозок гарячково шукав виходу. Говорила вона мало, навіть коли їй уже перестало боліти.

Одного пообіддя вона почула, що у кухні хтось є.

— Адаме, це ти? — гукнула вона.

— Ні, це я,— відповів голос Карла.

— Будь ласка, зайдіть до мене на хвилинку.

Карл став на порозі. Очі дивилися суворо.

— Ви рідко сюди зазираєте,— сказала вона.

— Рідко.

— Я вам не подобаюся.

— Не подобаєшся.

— Скажіть, а чому?

Він відповів не одразу.

— Я тобі не довіряю.

— Чому ж?

— Не знаю. Та й не вірю я, що ти втратила пам’ять.

— Навіщо мені брехати?

— Не знаю. Тому й не довіряю. Є щось таке — я майже впізнаю.

— Ви мене ніколи в житті не бачили.

— Може, й так. Але щось мене непокоїть — і я мушу знати, що саме. А звідки ти знаєш, що я тебе не бачив?

Вона не відповіла, і він хотів піти.

— Не йдіть,— попросила вона.— Що ви збираєтеся робити?

— Стосовно чого?

— Стосовно мене.

Він поглянув на неї з новою зацікавленістю:

— Хочеш знати правду?

— Навіщо б я питала?

— Хто тебе знає, але я скажу. Я збираюся виштовхати тебе звідси якнайшвидше. Мій брат з глузду з’їхав, але я його поверну до тями, навіть якщо доведеться для цього шкуру з нього спустити.

— А ви зможете? Він сильний.

— Зможу.

Вона спокійно роздивлялася його.

— А де Адам?

— Пішов до середмістя купувати тобі ці кляті ліки.

— Ви поганий.

— Знаєш, що я думаю? Що я й наполовину не такий поганий, як ти, попри всю твою миловидість. Я думаю, що ти мерзотниця.

Вона тихо розсміялася:

— Тоді нас уже двоє. Карле, скільки я маю часу?

— Для чого?

— Поки ви мене не викинули звідси? Кажіть правду.

— Гаразд, скажу. Тиждень або днів десять. Як тільки зможеш рухатися.

— А якщо я не піду?

Він оглянув її, ніби оцінюючи, майже радіючи від думки про боротьбу.

— Тоді слухай. Коли ти була під опіумом, то багато патякала, як уві сні.

— Я вам не вірю.

Він засміявся, бо помітив, як міцно вона стиснула губи.

— Можеш не вірити. Та якщо ти заберешся звідси якнайшвидше, я тебе не викажу. А якщо ні, то дізнаєшся, що я почув, і шериф також.

— Не вірю, що я говорила щось погане. Що я могла сказати?

— Сперечатися з тобою я не збираюсь. У мене купа справ. Ти спитала — я відповів.

Він вийшов з дому. За курником він потягнувся, розсміявся і ляснув себе по стегну.

— Думав, вона хитріша,— промовив він до себе. І напруга останніх днів його нарешті відпустила.

4

Карл її страшенно налякав. І якщо він розгадав її, то і вона розгадала його. Він був єдиною людиною з тих, кого вона знала, хто діяв її ж методами. Кейті розуміла, щó він думає, і це її зовсім не втішило. Вона знала, що її штучки на нього не подіють, а вона потребувала захисту і спокою. Гроші вона втратила. Їй був необхідний притулок, та ще й на тривалий час. Якою б утомленою і хворою вона не була, в голові у неї крутилися думки про різні можливості.

Адам повернувся додому з пляшечкою знеболювального. Налив столову ложку:

— На смак воно противне,— сказав він.— Але діє чудово.

Вона випила ліки без заперечень і навіть майже не скривилася.

— Ти такий добрий до мене. Цікаво, чому? Від мене самі клопоти.

— Зовсім ні. Від тебе у домі світліше. Ти ніколи не нарікаєш, хоча тобі дуже боляче.

— Ти такий хороший, такий добрий.

— Я цього хочу.

— Тобі треба йти? Може посидиш тут, поговориш зі мною?

— Залюбки. Важливих справ не маю.

— Підсунь стілець, Адаме, і сідай.

Коли він усівся, вона простягла до нього праву руку, і він узяв її у свої.

— Ти такий хороший, такий добрий,— повторила вона.— Адаме, ти виконуєш свої обіцянки, правда?

— Намагаюся. Про що це ти думаєш?

— Я самотня і я боюся,— вигукнула вона.— Мені страшно.

— Я можу допомогти?

— Не знаю, чи хтось взагалі може мені допомогти.

— Розкажи мені, і я спробую.

— Це найгірше. Я ніколи не зможу тобі розказати.

— Але чому? Якщо це таємниця, я її не викажу.

— Це не моя таємниця, хіба не ясно?

— Не ясно.

Її пальці міцно стиснули його руку.

— Адаме, я не втрачала пам’яті.

— Навіщо ж ти сказала...

— Саме це я й намагаюся пояснити. Ти любив свого батька, Адаме?

— Скоріше шанував, ніж любив.

— Так от, якби людина, яку ти шануєш, потрапила у біду, хіба б не зробив ти все можливе, аби врятувати її від загибелі?

— Ну звісно. Гадаю, зробив би.

— Оце й сталося зі мною.

— А як тебе покалічили?

— Саме цього я й не можу відкрити.

— То був твій батько?

— Боже борони, ні! Але все тісно пов’язано.

— Тобто, якщо ти мені розкажеш, хто тебе побив, твій батько потрапить у біду?

Вона зітхнула. Він сам вигадає собі всю історію.

— Адаме, ти мені довіряєш?

— Ясна річ.

— Просити про це жахливо.

— Зовсім ні, якщо йдеться про захист твого батька.

— Розумієш, це не моя таємниця. Була б моя, ти б уже її знав.

— Так, розумію. Я б учинив так само.