НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Люба моя,— заговорив знову лікар,— невже ви не розумієте? Не можна відбирати нічиє життя. Сама думка про це доводить мене до сказу. Бачить Бог, я втрачаю своїх пацієнтів, бо не знаю достатньо. Але я намагаюся — завжди борюся до останнього. І тут я бачу навмисне вбивство,— він заговорив швидше. Його лякало це моторошне мовчання між фразами. Жінка спантеличувала його. В ній було щось нелюдське.— Ви знайомі з місіс Лорел? Вона безплідна, але марить дитиною. Вона віддала б усе, що має і матиме, тільки б народити дитину, а ви — ви намагалися заколоти дитя своє спицею... Гаразд! — вигукнув він.— Не хочете говорити — не треба. Але я вам дещо скажу. Ваша дитина поза загрозою. Ви не поцілили. І ще — ви народите цю дитину. Вам відомий закон цього штату про аборти? Можете не відповідати, але ви мене чуєте! Якщо подібне трапиться ще раз, якщо ви втратите цю дитину, а я запідозрю щось нечисте, я висуну вам звинувачення, дам проти вас свідчення і побачу, як вас покарають. Сподіваюся, вам вистачить здорового глузду мені повірити, бо я зовсім не жартую.

Кейті облизала губи своїм гострим язичком. З її очей зник увесь холод, а натомість проступила знесилена скорбота.

— Мені шкода,— сказала вона.— Шкода. Але ви не розумієте.

— То поясніть.— Його гнів розтанув, як туман.— Поясніть, моя люба.

— Важко пояснити. Адам такий добрий, такий сильний. А я — я недужа. Епілепсія.

— У вас? Не може бути!

— Ні, але її мав мій дідусь, потім батько і брат,— вона затулила очі руками.— Я не можу принести таке горе своєму чоловіку.

— Бідолашна дівчинка,— промовив лікар.— Бідолашна моя дівчинка. Але це не точно. Цілком імовірно, що ваша дитина буде гарна і здорова. Обіцяєте мені більше не вдаватися до подібних дурниць?

— Обіцяю.

— От і добре. Я не розкажу вашому чоловікові, щó ви накоїли. А тепер лягайте, я подивлюся, чи зупинилася кровотеча.

За кілька хвилин він замкнув свій саквояж і засунув спицю у кишеню.

— Провідаю до вас завтра зранку.

Адам кинувся до лікаря, який зійшов вузькими сходами до вестибюлю. Доктор Тилсон зупинив шквал питань «Як вона? Все гаразд? Чому це сталося? Можна мені туди?»

— Годі, годі — заспокойтеся.— І він вдався до свого трюку, свого звичайного жарту.— Ваша дружина хвора.

— Лікарю...

— Вона має єдину хорошу недугу з усіх, що існують...

— Лікарю...

— Ваша дружина чекає дитину,— він проскочив повз Адама, а той застиг з роззявленим ротом. Троє чоловіків, які сиділи біля вогню, всміхнулися до нього. Один з них зауважив сухо:

— Якби таке трапилося зі мною, я б... я б запросив кількох, скоріш за все, трьох друзів випити по келишку.

Його натяк пропав марно. Адам незграбно рвонув сходами нагору.

Адамова увага зосередилася на ранчо Бордоні за кілька миль від Кінг-Сіті, майже на півдорозі між Сан-Лукасом і Кінг-Сіті.

Родина Бордоні мала дев’ятсот акрів, які залишилася від дарчої на десять тисяч акрів, отриманих від іспанської корони прадідом місіс Бордоні. Бордоні були швейцарці, але місіс Бордоні була донькою і спадкоємицею іспанської родини, яка облаштувалася у Салінас-Веллі в давні часи. І як то нерідко буває з більшістю старих родин, земля вислизала в них з рук. Щось програвалося в карти, щось відрізалося на податки, деякі акри відривалися, як купони, на розкоші — коня, діамант або красуню. Дев’яносто акрів, що залишилися, становили осердя первісної дарчої Санчесів, до того ж найкращу його частину. Вони простягалися по обох берегах річки і врізалися у пагорби, бо у цьому місці долина звужується, а потім знову розширюється. Старий будинок Санчесів був ще у пристойному стані. Побудований з саману, він стояв у невеличкій ущелині в передгір’ї, мініатюрній долині, яку омивав дорогоцінний незамерзлий струмок прісної питної води. Саме цей струмок був тією принадою, яка спонукала перших Санчесів там оселитися. Крислаті віргінські дуби створювали затишок у долині, земля була родюча, і все зеленіло, що для цієї частині краю доволі нетипово. Стіни низького дому мали чотири фути завтовшки, а круглі рангоутні крокви були зв’язані сиром’ятними мотузками, які узяли ще вологими. Шкіра висохла і міцно з’єднала крокви й балки, мотузки стали твердими, немов залізо, і практично нетлінними. Такий спосіб будівництва мав лише один недолік. Щури гризуть шкіру, якщо їх не ганяти.

Старий дім нібито ріс із землі, й це було чудово. Бордоні зробив з нього хлів для корів. Він був швейцарець, іммігрант, з притаманною його співвітчизникам пристрастю до чистоти. Він не довіряв товстим глиняним стінам і побудував каркасний будинок на невеликій відстані, а його корови вистромлювали голови з заглиблених вікон старої домівки Санчесів.

Бордоні були бездітні, й коли дружина у зрілому віці померла, чоловіка охопила невимовна туга за альпійським минулим. Він хотів продати ранчо і повернутися у рідні місця. Адам Траск відмовлявся купувати поспіхом, а Бордоні заломив високу ціну і вдавав, що йому цілком байдуже, продасть він ранчо чи ні, такий був у нього метод. Бордоні знав, що Адам збирається купити його землю, задовго до того, як це зрозумів сам Адам.