НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Саме так я і думаю. Думаю, що краще про неї заявити. За дві години все це стане відомо. Звідки ти знаєш, хто вона така? Як вона тут опинилася? Що з нею трапилося? Адаме, ти страшенно ризикуєш.

— Якщо ти зараз не підеш по лікаря, піду я, а ти залишишся з нею,— холодно відповів Адам.

— Ти робиш велику помилку. Я піду, але нам це вилізе боком.

— Не нам, а мені,— сказав Адам.— Іди вже.

Карл вийшов, а Адам на кухні налив повну миску гарячої води з чайника. У себе в спальні він намочив у воді носовичок і змив з обличчя дівчини висохлу кров і бруд. Вона отямилася, і її сині очі блиснули на нього. У пам’яті спливла картина з минулого — та сама кімната, те саме ліжко. Мачуха стоїть над ним з вологою тканиною в руці, й він відчуває гострий текучий біль, коли вода проникає до ран. І вона щось говорила і говорила. Він її чув, але не міг запам’ятати, щó вона каже.

— З вами все буде добре,— заспокоїв він дівчину.— Ми покличемо лікаря. Він скоро прийде.

Вона поворушила губами.

— Не намагайтеся розмовляти,— сказав Адам.— Не треба нічого казати.— І коли він обережно промивав її рани, його охопило неймовірне тепло.— Можете залишатися тут. Можете залишатися скільки завгодно. Я про вас попіклуюся.

Він викрутив тканину, промокнув скуйовджене волосся і відсунув його з рваних ран на голові.

Адам чув, як розмовляє, роблячи свою справу, немов сам себе підслуховував.

— Тут боляче? Бідолашні очі — я зроблю їм компрес. Ви одужаєте, все буде добре. Ось тут на чолі велика рана. Боюся, залишиться шрам. Не могли б ви назвати своє ім’я? Ні, не треба. У нас багато часу. У нас багато часу. Ви чуєте — вже під’їжджає лікар. Он як швидко, правда? — Він кинувся до кухонних дверей.— Заходьте, лікарю. Вона тут,— гукнув він.

2

Вона була страшенно побита. Якби у ті часи був рентген, лікар знайшов би значно більше ушкоджень. Але й тих, що він знайшов, було вдосталь. Ліва рука і три ребра в неї були поламані, щелепа тріснула. Череп також мав тріщину, зуби з лівого боку були вибиті. Шкіра на голові тріснула і розірвалася, лоб був розбитий до кісток. Це те, що побачив і встановив лікар. Він вправив їй руку, перебинтував ребра і наклав шви на рани голови. За допомогою піпетки і спиртівки він зігнув скляну трубочку, яку можна було вставити у щілину від вибитого зуба, щоб вона могла пити і вживати рідку їжу, не рухаючи розколотою щелепою. Він уколов їй велику дозу морфію, залишив пляшечку з пілюлями опіуму, помив руки і вдяг сюртук. Пацієнтка заснула, не встиг він вийти з кімнати.

У кухні він сів за стіл і випив гарячої кави, яку поставив перед ним Карл.

— Ну, то що з нею трапилося? — спитав він.

— А нам звідки знати? — різким тоном озвався Карл.— Ми її знайшли у себе на порозі. Якщо хочете подивитися, пошукайте сліди на дорозі, де вона тяглася.

— Знаєте, хто вона така?

— Господи, та звідки ж?

— Ти ходиш до дівчат у таверні — вона не з них?

— Я там останнім часом не бував. Та і не впізнав би, враховуючи її стан.

Лікар повернув голову до Адама:

— А ти її колись бачив?

Адам похитав головою.

— Що ви тут винюхуєте? — гарикнув Карл.

— Скажу, якщо тобі цікаво. Ця дівчина не впала з борони під час оранки, хоча вигляд у неї саме такий. Хтось із нею це зробив, хтось, хто від неї далеко не в захваті. Якщо хочеш знати правду, її хотіли вбити.

— Чому б не розпитати її? — сказав Карл.

— Вона ще довго не зможе говорити. Крім того, в неї тріщина у черепі, невідомо, які будуть наслідки. Я ось до чого веду — чи не сповістити шерифа?

— Ні! — вихопилося в Адама так гарячково, що ті двоє мало не підскочили.— Дайте їй спокій. Хай відпочиває.

— А хто опікуватиметься нею?

— Я,— відповів Адам.

— Слухай, що я тобі скажу,— розпочав Карл.

— Не втручайся!

— Це не тільки твій мій дім, а й мій.

— Хочеш, щоб я виїхав?

— Я не це мав на увазі.

— Якщо їй доведеться звідси виїхати, виїду і я.

— Заспокойся! — втрутився лікар.— А чого ти так переймаєшся через неї?

— Я й пса побитого не викинув би з дому.

— Але через пса ти б так не шаленів. Ти щось приховуєш? Ти виходив з дому вночі? Це не ти з нею вчинив?

— Він проспав цілу ніч тут,— сказав Карл.— Хропе, як паротяг.

— Дайте її спокій,— попросив Адам.— Нехай одужує.

Лікар підвівся й обтер руки.

— Адаме,— заговорив він.— Твій батько був одним з моїх найстаріших друзів. Я знаю тебе й усю вашу родину. Ти ж не дурень. Не розумію, чому ти не визнаєш очевидних фактів, просто не визнаєш і все. Розтовкмачу тобі, як малій дитині. На дівчину було здійснено напад. Той, хто це зробив, намагався її вбити. Якщо я не сповіщу про це шерифа, я порушу закон. Буває, що я іноді порушую закон, але тільки не цей.

— То й сповіщайте. Лише не дозволяйте йому турбувати її, поки їй не покращає.

— Не маю звички допускати, щоб моїх пацієнтів турбували,— відповів лікар.— А ти ще не передумав тримати її тут?

— Ні.

— Твій клопіт. Я навідаюся завтра. Вона спатиме. Дай їй води і теплого супу через трубочку, якщо вона схоче.

І він тихенько вийшов.

Карл обернувся до брата:

— Адаме, заради Бога, що відбувається?

— Дай мені спокій.

— Що на тебе найшло?

— Дай мені спокій — чуєш? Просто дай мені спокій.