— Але ж ти їх купив. Карле, ти перетворив нашу ферму на найкрасивішу з усіх тутешніх. Чому б нам не побудувати новий дім — з ванною, з водопроводом, з ватерклозетом? Ми ж далеко не бідні люди. Подейкують, що ти — чи не найзаможніша людина в наших краях.
— Не потрібен нам новий дім,— похмуро озвався Карл.— Забудь про свої примхи.
— Було б добре ходити в туалет в будинку, а не надворі.
— Забудь про свої примхи.
Адам розвеселився.
— А от я візьму й побудую гарненький будиночок просто у підліску. Як це тобі? Тоді ми не дратували б один одного.
— Тільки не на моїй землі.
— Половина цієї землі — моя.
— Я її у тебе відкуплю.
— А я не продам.
Очі Карла спалахнули:
— А я спалю твій дім дощенту.
— Не сумніваюся, ти на це здатний,— сказав Адам, раптом повертаючись із небес на землю.— Справді здатний. Що з тобою, ти аж в обличчі змінився?
— Я багато про це думав,— повільно промовив Карл.— Хотів, щоб ти підняв це питання. Проте, гадаю, ти ніколи того не зробиш.
— Про що ти?
— Не забув, як прислав мені телеграму з проханням про сто доларів?
— Ясна річ, не забув. Ти мені життя врятував. А що?
— Ти їх мені так і не віддав.
— Не може бути.
— Не віддав.
Адам подивився на старий стіл, за яким колись сидів Кир, постукуючи ціпком по дерев’яній нозі. І стара гасова лампа висіла над центром столу, проливаючи мерехтливе жовте світло.
Адам роздумливо відповів:
— Розплачуся вранці.
— Я дуже довго чекав, поки ти згадаєш.
— Твоя правда, Карле. Як я міг забути? — Адам помовчав, подумав і нарешті вимовив: — Знаєш, чому мені були потрібні гроші?
— Я ніколи не питав.
— А я ніколи не розповідав. Мабуть, соромився. Я сидів у тюрмі, Карле. Я втік з тюрми — втік.
— Бути того не може! — Карл аж рот роззявив.
— Я збирався тобі розказати. Я був волоцюгою, і мене заарештували за бродяжництво, примусили працювати на будівництві доріг — приковували кайданами на ніч. Я звільнився за шість місяців, а мене знову схопили, одразу. Отак вони будують свої дороги. Я не досидів три дні до закінчення другого строку і втік — перетнув кордон з Джорджією, обікрав крамницю, щоб переодягнутися, і послав тобі телеграму.
— Я тобі не вірю,— проговорив Карл.— Хоча ні, вірю. Ти ж ніколи не брешеш. Звісно, я тобі вірю. Чому ти мені не розповів?
— Напевне, соромився. Але мені ще більше соромно, що я не віддав тобі грошей.
— Забудь. Не знаю, чого я про те згадав.
— Господи, та ти що! Вранці віддам.
— Здуріти можна! — сказав Карл.— Мій брат — рецидивіст.
— Не обов’язково так радіти.
— Не знаю чому, але я відчуваю навіть якусь гордість. Мій брат — рецидивіст! Але, Адаме, поясни, навіщо ти чекав, коли до кінця строку залишиться три дні, й утік саме тоді?
— З двох чи трьох причин,— усміхнувся Адам.— Я боявся, що коли відбуду строк повністю, мене знову схоплять. А я розрахував, що коли я дочекаюся до кінця, ніхто не запідозрить, що я спробую втекти.
— Тут є сенс,— сказав Карл.— Але ти згадав ще якусь причину.
— Думаю, друга причина була найголовніша. Але і пояснити її дуже важко. Я вважав, що заборгував штатові шість місяців. Такий був вирок. Я не хотів нікого ошукувати. Я недодав їм усього три дні.
Карл розреготався.
— Ти ненормальний сучий син,— мовив він приязно.— Але ти ще нібито пограбував крамницю.
— Я відіслав їм гроші, та ще й додав десять відсотків.
Карл нахилився до нього:
— Розкажи мені про оту дорожню бригаду, Адаме.
— Обов’язково, Карле. Обов’язково.
Розділ 11
1
Карл почав більше поважати Адама, коли дізнався про ув’язнення. Він відчував таке тепло до брата, яке виникає до когось недосконалого, а відтак — не вартого ненависті. Адам також цим скористався. Він спокушав Карла.
— Тобі ніколи не спадало на думку, Карле, що у нас достатньо грошей робити все, що хочемо?
— А що ж ми хочемо?
— Ми могли би поїхати до Європи, погуляти Парижем.
— Що там таке?
— Де?
— Мені здалося, на сходах хтось є.
— Мабуть, кицька.
— Мабуть. Треба буде частину з них застрелити.
— Карле, ми могли би поїхати до Єгипту й обійти навколо Сфінкса.
— Ми могли б залишитися тут і непогано скористатися нашими грошима. А ще ми могли б як слід потрудитися і не гаяти день. От капосні коти! — Карл підскочив, рвонув двері та крикнув: «Дзусь!» Потім замовк, і Адам побачив, що він вдивляється у сходи. Він підійшов до брата.
Брудна купа ганчір’я і землі силувалася повзти сходами нагору. Одна худа рука чіплялася за сходинки. Друга безвільно висіла. Обличчя було вкрито кіркою, губи розтріскалися, очі визирали з-під запухлих, почорнілих повік. Чоло був відкрите, кров сочилася на сплутане, скуйовджене волосся.
Адам зійшов сходами і став навколішки перед цією фігурою.
— Допоможи мені,— сказав він братові.— Ну ж бо, внесімо її в дім. Обережно з тією рукою. Здається, вона зламана.
Жінка знепритомніла, коли вони вносили її в будинок.
— Поклади її на моє ліжко,— попросив Адам.— А сам сходи по лікаря.
— Чи не краще про неї заявити в поліцію?
— Переносити її звідси? Ні. Ти що, здурів?
— Не так я здурів, як ти. Подумай, у що лізеш.
— Заради Бога, про що тут думати?
— Двоє самотніх чоловіків приперли оце невідь-що до своєї хати.
— Ти ж так не думаєш,— обурився Адам.
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги