НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Дехто у нас у полку тримав при собі скво — жінку-індіанку. У мене також була одна деякий час.

— Батько у могилі перевернувся б, якби дізнався, що ти волочився з індіанськими бабами,— Карл з цікавістю поглянув на брата.— І як воно було?

— Доволі приємно. Вона прала мій одяг, лагодила його, трохи куховарила.

— Я не про це. Як тобі було — з нею?

— Добре. Так, добре. Ніжна вона була — м’яка й ніжна. Лагідна і м’яка.

— Це тобі ще пощастило, що вона не встромила тобі ножа в бік, коли ти спав.

— Вона ніколи б так не вчинила. Вона була ніжна.

— У тебе в очах дивний вираз. Мабуть, ти божеволів за тією скво.

— Гадаю, що так,— погодився Адам.

— А що з нею сталося?

— Віспа.

— Ти не узяв собі другу?

В Адамових очах з’явився біль.

— Ми складали їх, як дрова, їх було більше двохсот, руки і ноги стирчали в усі боки. Ми накрили їх хмизом і полили гасом.

— Я чув, що від віспи вони завжди вмирають.

— Вона їх вбиває,— сказав Адам.— Дивися, твій бекон підгорає.

Карл поспішно повернувся до плити.

— Просто буде хрустка скоринка,— сказав він.— Я люблю хруску скоринку.

Він виклав бекон на тарілки і вбив яйця у гарячий жир, аж вони підскочили, узялися на краях коричневим мереживом і запихкали.

— Була тут одна вчителька,— сказав Карл.— Гарніших ти не бачив. Ніжки мала зовсім крихітні. Весь одяг купувала собі у Нью-Йорку. Біляве волосся, а таких маленьких ніжок ти ніколи не бачив. І ще вона співала. У церковному хорі. Всі почали ходити до церкви. Просто табунами пхалися до церкви. Давненько це було.

— Приблизно тоді, коли ти писав, що подумуєш одружитися?

— Мабуть що так,— Карл широко усміхнувся.— Гадаю, у наших краях не було жодного самця, який би не підхопив тоді шлюбну гарячку.

— І що з нею сталося?

— Ну, як то зазвичай буває. Жінки тутешні почали її цькувати. Вони згуртувалися. І не встигли ми й оком моргнути, як вони її вигнали. Казали, що вона носила шовкову білизну. Надто зарозуміла. Шкільна рада звільнила її посеред семестру. Ніжки отакісінькі. Виставляла свої щиколотки, ніби ненавмисно.

— Ти з нею був знайомий? — поцікавився Адам.

— Ні. Я тільки до церкви ходив. Там усе було переповнено. Така красуня не має ніяких прав у маленьких містечках. Люди тільки нервуються. Виникають проблеми.

— А пам’ятаєш доньку Семюельсів? Вона була прегарна. Що з нею сталося?

— Те саме. Спричинила проблеми. Поїхала звідси. Чув, що вона мешкає у Філадельфії. Стала кравчинею. Чув, що бере десять доларів за одну тільки сукню.

— Може, нам слід виїхати звідси,— сказав Адам.

— Знову згадав про Каліфорнію? — відізвався Карл.

— Мабуть, що так.

Карл раптом розлютився.

— Забирайся геть! Щоб і духу твого на фермі не було! Я викуплю твою частку, або продам, абощо. Забирайся, чуєш, ти, сучий сину...— він не закінчив фрази.— Вибач, я не хотів тебе обзивати. Просто, чорт забирай, ти мене дратуєш.

— Я поїду,— сказав Адам.

3

За три місяці Карл отримав кольорову поштівку з краєвидом бухти у Ріо, і на звороті Адам написав, розбризкуючи чорнило: «Тут літо, коли там зима. Чого б тобі не приїхати?»

Спливло ще півроку, і прибула ще листівка, з Буенос-Айреса. «Любий Карле, Боже мій, яке це велетенське місто! Тут говорять французькою й іспанською. Посилаю тобі книжку».

Проте ніякої книжки не надійшло. Карл чекав на неї всю наступну зиму і половину весни. Але замість книжки з’явився сам Адам. Він був аж коричневий від засмаги і видавався чужоземцем в іноземному вбранні.

— Як життя? — спитав Карл.

— Добре. Ти отримав книжку?

— Ні.

— Цікаво, що з нею сталося. Там були картинки.

— Збираєшся залишитися?

— Ймовірно. Розповім тобі про ту країну.

— Чути про неї не хочу,— сказав Карл.

— Ісусе, ти просто огидний,— сказав Адам.

— Просто я наперед знаю, як усе буде. Ти просидиш тут десь рік, потім знову почнеш непокоїтися і непокоїти мене. Ми будемо злитися один на одного, а там станемо страшенно чемні — це ще гірше. Потім ми вибухнемо, і ти поїдеш, потім повернешся — і все почнеться знову і знову.

— Хіба ти не хочеш, щоб я залишився? — спитав Адам.

— Звісно, хочу, чорт забирай,— відповів Карл.— Я скучаю за тобою, коли тебе тут немає. Але я бачу, що нічого не зміниться.

І нічого не змінилося. Вони трохи позгадували старі часи, потім трохи поговорили про часи, коли жили окремо, а там почалися довгі періоди мовчанки, години безмовної праці, стримана ввічливість, спалахи гніву. Час не мав обмежень, час спливав безкінечно.

Якось увечері Адам промовив:

— Мені виповнюється тридцять сім. Це половина життя.

— Так, починається,— відізвався Карл.— Ти марнуєш тут своє життя. Слухай, Адаме, може, цього разу обійдемося без сварки?

— Ти про що?

— Ну, якщо дотримуватися звичаю, ми сваритимемося три або чотири тижні, щоб підготувати тебе до від’їзду. Якщо тобі тут не сидиться, може, одразу зберешся та поїдеш?

Адам розсміявся, і напруга в кімнаті розтанула.

— А мій брат, виявляється, розумаха. Ясно, коли терпець мені урветься, я поїду без сварок. Так, це мені до вподоби. Ти багатієш, правда, Карле?

— Справи ідуть непогано, але я не сказав би, що я багач.

— Ти не сказав би, що купив чотири будинки і таверну в селищі?

— Ні, не сказав би.