НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Це вже як ти собі хочеш. Щойно схочеш забратися звідси, забирайся.

Суперечка була безглузда, але Адам уже не міг зупинитися. У нього мимоволі вихоплювалися злі, роздратовані слова.

— Ти правий, чорт забирай, я піду звідси, коли схочу,— заявив він.— Ця домівка моя так само, як і твоя.

— Чого ж тоді ти тут не працюєш?

— Господи Боже! — вигукнув Адам.— Чого ми зчепилися? Годі сваритися.

— Мені не потрібні проблеми,— сказав Карл. Він хлюпнув ополоником ледь теплої маїсової каші у дві миски і поставив їх на стіл.

Брати всілися їсти. Карл намастив кусень хліба маслом, додав зверху повидла і розмазав по маслу. Потім намастив другий кусень, і на маслі залишилися сліди від повидла.

— Дідько, ти що, не можеш витерти ніж? Подивися лишень на оте масло!

Карл поклав свій ніж і хліб на стіл, потім притиснув долоні до столу.

— Краще тобі вшитися звідси,— сказав він.

Адам підвівся.

— Краще я житиму в свинарнику,— відтяв він і вийшов з дому.

2

Минуло вісім місяців, перш ніж Карл знову побачився з братом. Карл повернувся з робіт, а Адам плюскав собі на волосся й обличчя воду з кухонного відра.

— Привіт,— сказав Карл.— Як справи?

— Добре.

— Куди ти їздив?

— До Бостона.

— Більше нікуди?

— Нікуди. Просто подивився на це місто.

Брати повернулися до свого попереднього життя, але кожен пильнувався, щоб не почати злитися. Певною мірою один захищав другого, тим самим рятуючи себе. Карл, який завжди рано вставав, готував сніданок, а потім уже будив брата. Адам наводив чистоту в хаті й вів рахунки по фермі. В такий обачний спосіб вони прожили два роки, а потім їхнє роздратування знову вихопилося назовні.

Одного зимового вечора Адам відірвався від бухгалтерської книги.

— У Каліфорнії дуже добре,— промовив він.— Добре взимку. Там можна вирощувати що завгодно.

— Звісно, можна. А коли воно виросте, що ти з тим робитимеш?

— Ось, наприклад, пшениця. У Каліфорнії вирощують багато пшениці.

— Її іржа поб’є.

— Звідки ти узяв? Слухай, Карле, у Каліфорнії все зростає так швидко, що коли щось посадиш, відійди вбік, інакше воно тебе з ніг зіб’є.

— Якого ж дідька ти туди не їдеш? — спитав Карл.— Я викуплю твою частину ферми, варто тобі захотіти.

Адам промовчав, але вранці, розчісуючи волосся перед маленьким дзеркалом, він знову зачепив ту тему.

— У Каліфорнії взагалі не буває зими. Там повсякчас весна.

— А я люблю зиму,— сказав Карл.

Адам підійшов до плити.

— Не сердься,— попросив він.

— А ти не лізь до мене. Скільки тобі яєць?

— Чотири,— відповів Адам.

Карл поклав сім яєць на плиту, що грілася, і потроху підкидав вугілля, поки полум’я не запалало на повну силу. Він поставив пательню на вогонь. Похмурість злетіла з нього, коли він смажив бекон.

— Адаме,— заговорив він,— Не знаю, чи ти сам помічаєш, але ти через слово кажеш Каліфорнія. Ти справді хочеш поїхати?

— Я саме й намагаюся розібратися,— засміявся Адам.— Не знаю. Це як вставати вранці. Ні підніматися не хочеться, ні лежати далі.

— Ти забагато про це думаєш,— сказав Карл.

Адам вів далі.

— Щоранку в армії сурмив отой клятий горн. І я дав собі клятву: якщо я колись вирвуся з армії, то завжди спатиму до полудня. А тут я піднімаюся за півгодини до побудки. Скажи мені, Карле, якого біса ми працюємо?

— Не можна валятися в ліжку й управляти фермою,— відповів Карл. Він перегортав виделкою бекон, що шкварчав на пательні.

— Подумай як слід,— серйозно сказав Адам.— Ні в тебе, ні в мене немає ні дівчини, ні дитини, не кажучи вже про дружину. А з таким способом життя, як у нас, ніколи й не матимемо. Ми не маємо часу роздивитися навкруги і знайти дружину. Але при цьому розраховуємо прихопити собі ще й землю Кларка, якщо зійдемося в ціні. Задля чого?

— То збіса ласий шматок,— відізвався Карл.— Дві такі ділянки зробили б нашу ферму однією з найкращих у нашому краї. Стривай! Ти що, надумав одружуватися?

— Ні. Я саме про це й говорю. Ще кілька років — і ми матимемо найкращу ферму в нашому краї. Двоє самотніх старих пердунів, які мордуються на роботі. Потім один з нас здохне, і найкраща ферма залишиться одному старому пердунові, а коли й він здохне...

— Про що ти в дідька торочиш? — обірвав його Карл.— Ніяк вгомонитися не можеш. Не дратуй мене. Кажи вже — що ти там собі надумав.

— Я живу без усякої радості,— відповів Адам.— Або її зовсім мало. Я забагато працюю за те, що отримую, хоча взагалі не мушу працювати.

— Чого ж ти не покинеш тут усе? — закричав на нього Карл.— Якого біса не забираєшся геть? Тебе ж ніхто не тримає, ніхто не сторожить. Мотай собі на Південні моря і валяйся там у гамаку, якщо саме цього бажаєш.

— Не сердься,— спокійно попросив Адам.— Це як вставати з ліжка. Я не хочу вставати і не хочу лежати. Я не хочу залишатися тут і не хочу від’їжджати.

— Не дратуй мене,— повторив Карл.

— Подумай як слід, Карле. Тобі тут подобається?

— Так.

— Господи, як би я хотів, щоб у мене все було так легко. Як гадаєш, що коїться зі мною?

— Думаю, тобі припекло. Піди увечері до таверни і полікуйся.

— Можливо, ти маєш рацію. Але я ніколи не отримував задоволення зі шльондрами.

— Усі вони однакові,— зауважив Карл.— Заплющ очі, й не відчуєш різниці.