НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Кейті працювала швидко, але не квапливо. Вона вдягла старий фартух, щоб не забруднити одяг. У підвалі розшукала банку з-під повидла з кришкою і віднесла її до каретного сараю, де зберігалися інструменти. Біля курятника вона упіймала маленьке курча, поклала на колоду, відрубала йому голову і скручувала шию над банкою, доки не націдила по вінця крові. Потім віднесла ще тремтяче тільце на купу гною і засунула його якомога глибше. Повернувшись до кухні, вона зняла фартух, кинула його в пічку і ворушила вугілля, аж доки полум’я не перекинулося на тканину. Далі вона помила руки, огледіла уважно черевички й панчохи і стерла темну пляму з носака правого черевичка. Поглянула на себе у дзеркало. Щоки розпашілися, очі блищали, а на губах грала її легка дитяча усмішка. Виходячи з дому, вона сховала банку з кров’ю під найнижчим сідалом у курнику. І десяти хвилин не минуло, як пішла мати.

Кейті обійшла легким кроком, майже танцюючи, навколо дому і вийшла на вулицю. Дерева випустили зелене листячко, на газонах уже жовтіли ранні кульбабки. Кейті весело йшла до центру міста, де містився банк. Вона була така свіжа і гарна, що люди задивлялися їй услід.

6

Пожежа спалахнула близько третьої години ночі. Вона розгоралася, ревіла, тріщала і знищила все ще до того, як її помітили. Коли підоспіли добровільні помічники з водою і шлангами, їм тільки й залишилося, що полити дахи сусідніх будинків, щоб не загорілися і вони.

Будинок Амесів вибухнув, як ракета. Добровольці та звичайна публіка, яку приваблюють пожежі, вдивлялися в освітлені вогнем обличчя в пошуках містера і місіс Амес і їхньої доньки. Всі одразу зрозуміли, що їх там нема. Люди роздивлялися широке ліжко, яке дотлівало, уявляючи в ньому себе і своїх дітей, і серця їхні калатали, й у горлі перехоплювало. Добровольці почали поливати залишки, немов ще могли б урятувати якусь частину сім’ї. Містом пішли злякані розмови, що родина Амесів повністю згоріла.

На світанку всі мешканці міста скупчилися перед задимленою чорною кучугурою. Ті, хто стояв попереду, мусили затуляти обличчя від жару. Добровольці й далі качали воду, щоб трохи остудити обгорілий безлад. Опівдні коронер уже міг накрити залишки мокрими ковдрами і почати штиркати залізною ломакою у змоклі згарки. Від містера і місіс Амес залишилося достатньо, щоб визначити — було лише два тіла. Ближні сусіди показали приблизне місце, це містилася спальня Кейті, але скільки не ворушили там граблями коронер з помічниками, вони не знайшли ані кістки, ані зуба.

Старший групи добровольців між тим знайшов дверні ручки і замок кухонних дверей. Він дивився на почорнілий метал, не розуміючи, що саме його так непокоїть. Позичив граблі у коронера і заходився енергійно розгрібати. Підібрався до місця, де були вхідні двері, і гріб, допоки не натрапив на той замок, увесь покривлений і наполовину розплавлений. Тепер біля нього скупчилася вся команда, яка допитувалася:

— Що ти шукаєш, Джордже? — а потім: — Що ти знайшов, Джордже?

Врешті-решт до нього підійшов і коронер:

— Що тебе турбує, Джордже?

— У замках немає ключів,— занепокоєно відповів старший групи.

— Може, вони випали?

— Як?

— Може, вони розплавилися?

— Але ж замки не розплавилися.

— Може, їх вийняв Білл Амес.

— Зсередини? — він простягнув свої знахідки. Обидва болта стирчали.

Оскільки дім хазяїна згорів, а сам хазяїн, вочевидь, згорів разом з домом, працівники чинбарні на знак поваги на роботу не вийшли. Вони тинялися біля згарища, пропонували допомогу, почувалися офіційними особами й усім заважали.

Лише по обіді Джоель Робінсон, майстер, прийшов до чинбарні. Він побачив відчинений сейф і розкидані на підлозі документи. Розбите вікно вказувало, як саме потрапив сюди злодій.

Це змінило характер усієї справи. Отже, то не був нещасний випадок. Місце збудження і суму заступив страх, а за ним підкрався гнів, брат страху. Натовп почав розходитися.

Людям не довелося йти дуже далеко. У каретному сараї знайшли те, що називається «ознаки боротьби» — у цьому випадку, зламану коробку, розбитий ущент каретний ліхтар, сліди подряпин на пилюці та солому на долівці. Можливо, люди й не визнали б оте все ознаками боротьби, якби не кров на підлозі.

Справу узяв до своїх рук констебль. То вже була його парафія. Він виштовхав усіх сторонніх з каретного сараю.

— Хочете затоптати всі сліди? — прикрикнув він.— Ану хутко мені всі за двері.

Він обшукав приміщення, дещо знайшов, а в кутку ще дещо. Підійшов до дверей, тримаючи у простягнутій руці свої знахідки — заплямовану кров’ю синю стрічку для кіс і хрестик з червоними камінцями.

— Хтось упізнає їх? — спитав він.