НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Ти захворіла?

— Ні.

— Тоді поквапся.

— Я нікуди не піду.

— Ти, мабуть, захворіла. Ти ж не пропустила ще жодного уроку.

— Я не піду до школи,— спокійно сказала Кейті.— Я більше ніколи не піду до школи.

Мати аж рота роззявила.

— Що ти собі надумала?

— Більше ніколи,— повторила Кейті, дивлячись на стелю.

— Побачимо, що на це скаже батько! Стільки праці, стільки витрат, та ще за два роки до отримання атестату!

Вона підійшла ближче і спитала тихо:

— Ти раптом не заміж зібралася?

— Ні.

— А що це за книжку ти ховаєш?

— Ось, нічого я не ховаю.

— А, «Аліса в Дивокраї». Ти вже доросла, щоб таке читати.

— Я можу стати такою маленькою, що ви мене й побачити не зможете.

— І що це ти верзеш?

— Мене ніхто не зуміє знайти.

Мати розсердилася.

— Облиш свої жарти. Не розумію, про що ти думаєш. І що міс Вигадниця збирається робити?

— Поки що не знаю,— відповіла Кейті.— Гадаю, поїду звідси.

— Ну, лежи, лежи, міс Вигадниця, от повернеться батько, він з тобою поговорить як слід.

Кейті дуже повільно повернула голову і подивилася на матір. Очі були крижані, позбавлені всякого виразу. І раптом місіс Амес злякалася своєї доньки. Вона тихенько вийшла і причинила по собі двері. У кухні вона сіла, охопила руками коліна і втупилася у вікно на напівзруйнований негодами каретний сарай.

Її донька стала для неї чужою. Вона відчула, як і більшість батьків рано чи пізно, що втрачає над Кейті владу, що узда, в якій вона тримала доньку, вислизає з рук. Мати не здогадувалася, що ніколи й не мала ніякої влади над Кейті. Її просто використовували задля вигоди Кейті. За якийсь час вона надягла капелюшок і пішла до чинбарні. Вона хотіла поговорити з чоловіком поза стінами дому.

Вдень Кейті апатично встала з ліжка і довго просиділа перед дзеркалом.

Того вечора містер Амес з величезною неохотою прочитав дочці лекцію. Він говорив про її обов’язок, про природну любов до батьків. Наприкінці своєї промови він усвідомив, що вона його не слухає. Це його розізлило, і від вдався до погроз. Він говорив про владу, дану йому Богом над рідною дитиною, про те, що ця природна влада підтримується державою. Тепер вона його слухала. Вона дивилася йому просто у вічі. Губи її легко всміхалися, а очі, здавалося, не моргали. Зрештою йому довелося відвернутися, і це його розлютило ще більше. Він звелів їй облишити свої дурощі. Він навіть натякнув, що відлупцює її, якщо вона не послухається.

Під кінець він виявив слабкість.

— Я хочу, щоб ти пообіцяла, що вранці підеш до школи і забудеш про ці вибрики.

На її обличчі не читалося нічого. Маленький рот стиснувся.

— Гаразд,— відповіла вона.

Пізніше містер Амес сказав дружині з упевненістю, якої не відчував:

— Бачиш, треба було продемонструвати трохи сили. Ми їй надто потурали. Але вона хороша дівчинка. Просто забула, хто тут головний. Трохи суворості іноді не завадить.

На жаль, він був куди менше переконаний, ніж можна було судити з цих слів.

Уранці вона зникла. Разом зі своїм солом’яним дорожнім кошиком і найкращим вбранням. Ліжко було акуратно застелене. Кімната видавалася безликою — ніщо не вказувало, що тут зростала дівчинка. Ні картинок, ні сувенірів, нічого, що зазвичай супроводжує зростання. Кейті ніколи не гралася з ляльками. У кімнаті не було й сліду від Кейті.

Містер Амес був по-своєму мудрою людиною. Він нап’яв капелюха і поспіхом вирушив на залізничну станцію. Начальник станції був цілком певний. Кейті поїхала першим ранковим потягом. Вона купила квиток до Бостона. Він допоміг містеру Амесу послати телеграму до бостонської поліції. Містер Амес придбав квиток до Бостона й назад і сів на потяг о дев’ятій п’ятдесят. Він добре тримався у критичних ситуаціях.

Тієї ночі місіс Амес сиділа на кухні за замкненими дверима. Вона була дуже бліда і вчепилася у край столу, щоб руки не трусилися. Крізь зачинені двері долинув виразний шум: спершу удари, потім крики.

Містер Амес не дуже знався на лупцюванні, бо ніколи того не робив. Він хльоснув Кейті по ногах своїм батогом, а вона спокійно стояла і не зводила з нього холодних очей, і тоді він вийшов із себе. Перші удари були нерішучими і боязкими, та коли вона не розплакалася, він почав шмагати її по боках і плечах. Батіг бив до крові. У своєму гніві він кілька разів промазав, або підходив надто близько, і батіг обкручувався навколо її тулуба.

Кейті вчилася швидко. Вона його розуміла, знала його, а зрозумівши, почала кричати, корчитися, плакати, молити, й одразу з задоволенням відчула, що удари стали слабкіші.

Містер Амес сам злякався того крику й болю, який спричинив. Він зупинився. Кейті, ридаючи, впала на ліжко. Але якби батько придивився, він не побачив би сліз на її очах, зате помітив би напружену шию і бугорки під скронями, де сходилися вузлами м’язи щелепи.

— Ну що,— сказав він,— не робитимеш так більше?

— Ні, ні! Пробачте мені,— скрикнула Кейті. Вона відвернулася до стінки, щоб батько не помітив крижаного холоду на її обличчі.

— Гляди, щоб пам’ятала, хто ти є. І не забувай, хто я.

У Кейті перехопило голос. Вона видушила з себе сухий схлип.

— Не забуду,— пообіцяла вона.