НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Твій брат загинув,— сказав він.— А у твого батька удар.

Кел побіг до вестибюлю.

— Повернися,— крикнув Лі.— З ним доктор Едвардс і доктор Мерфі. Не заважай їм.

Кел став перед ним.

— Наскільки все погано? Наскільки все погано, Лі?

— Не знаю,— Лі говорив, немов пригадуючи щось давно забуте.— Він повернувся втомлений. Але я мусив прочитати йому телеграму. Це його право. Хвилин п’ять він повторював і повторював її вголос. А потім вона ніби пробралася йому в мозок і там вибухнула.

— Він притомний?

— Сідай і чекай, Келе,— змучено сказав Лі.— Сідай і чекай. Звикай до цього. Я намагаюся звикнути.

Кел узяв телеграму і прочитав її сумне й урочисте повідомлення.

Увійшов доктор Едвардс із саквояжем в руках. Він коротко кивнув і вийшов, щільно зачинивши по собі двері.

Доктор Мерфі поставив свій саквояж на стіл і сів. Він зітхнув.

— Доктор Едвардс попросив мене розказати вам,— сказав він.

— Як він? — вимогливо запитав Кел.

— Розкажу тобі все, що ми знаємо. Ти тепер голова сім’ї, Келе. Ти розумієш, що таке удар? — І, не чекаючи на відповідь Кела, провадив.— У твого батька крововилив у мозок. Уражені певні частини мозку. В нього і раніше були незначні крововиливи. Лі це знає.

— Знаю,— сказав Лі.

Доктор Мерфі глянув на нього, потім на Кела.

— Лівий бік у нього паралізований повністю. Правий частково. Можливо, він не бачить на ліве око, але ми не можемо це визначити. Іншими словами, твій батько практично безпомічний.

— А говорити він може?

— Трошки — з великим зусиллям. Не втомлюй його.

Кел ледь спромігся промовити:

— Він зможе одужати?

— Я чув про можливість покращення у таких важких випадках, але сам ніколи з цим не стикався.

— Тобто, ви хочете сказати, що він помре?

— Ми не знаємо. Він може прожити тиждень, місяць, рік, навіть два роки. А може померти сьогодні ввечері.

— Він мене впізнає?

— Це тобі доведеться дізнатися самому. Я пришлю до вас увечері медсестру, а потім вам доведеться винаймати постійних доглядальниць,— доктор Мерфі підвівся.— Мені дуже шкода, Келе. Тримайся! Ти мусиш триматися.— І він додав: — Завжди дивуюся, звідки у людей знаходяться сили триматися. Але ж завжди знаходяться. Едвардс зайде до вас завтра.

Він поклав руку на плече Кела, але Кел ухилився і пішов до батькової кімнати.

Голова Адама високо лежала на подушках. Обличчя в нього було спокійне, але бліде; губи ані всміхалися, ані докоряли. Очі були розплющені, в них була глибина і ясність, наче можна було глибоко зазирнути в них і наче вони ясно бачили все навкруги. Погляд був спокійний, свідомий, але байдужий. Адам поглянув на Кела, коли той увійшов, знайшов його обличчя і вже не відводив погляду.

Кел сів біля ліжка на стілець з прямою спинкою.

— Мені дуже шкода, тату,— сказав він.

Очі моргнули — дуже повільно, як моргає жабка.

— Ви мене чуєте, тату? Ви мене розумієте?

Очі не змінилися і не ворухнулися.

— Це все через мене,— Кел уже кричав.— Я винний у смерті Арона й у вашій хворобі. Я відвів його до Кейт. Я показав йому його матір. Ось чому він поїхав. Я не хочу робити нічого поганого — і безупинно роблю.

Він прихилив голову до краю ліжка, щоб уникнути тих жахливих очей, але все одно бачив їх. Він знав, що тепер вони завжди будуть з ним, стануть його частиною на все життя.

Пролунав дзвінок у двері. За хвилину до спальні увійшов Лі, а за ним слідом — медсестра, міцна кремезна жінка з густими чорними бровами. Разом зі своєю валізкою вона внесла полегшення.

— А де мій хворий? Ага, ось він де! Та у вас чудовий вигляд! Мені тут і робити нема чого! Може, підведетесь і самі за мною доглянете, он який ви молодець! Хочете доглядати за мною, сильний, красивий чоловіче?

Вона просунула м’язисту руку під плечі Адама, легко припідняла його, щоб укласти вище, і, притримуючи його голову правою рукою, лівою підбила подушки і вклала його на них.

— Прохолодні подушки,— похвалила вона.— Любите прохолодні подушки, га? А тепер покажіть мені, де тут у вас ванна кімната? Маєте підкладне судно? Можете тут поставити мені розкладне ліжко?

— Напишіть список,— попросив Лі.— І якщо вам знадобиться будь-яка допомога — з ним...

— Яка там ще допомога? Ми з ним чудово упораємося, правда, золотко?

Лі й Кел вийшли до кухні. Лі сказав:

— Поки вона не прийшла, я збирався примусити тебе приготувати якусь вечерю,— знаєш, є люди, які їдять і в горі, і в радості. Упевнений, що вона саме така. А ти хочеш — їж, хочеш — не їж.

— Якби ти спробував мене примусити, мене б знудило,— всміхнувся Кел.— Але якщо ти так ставиш питання, гадаю, я зроблю сандвіч.

— Ти не можеш їсти сандвіч.

— Але я хочу.

— Все завжди відбувається у якійсь обурливій формі,— сказав Лі.— Навіть огидно, що всі діють приблизно однаково.

— Не хочу я сандвіча. А фруктових тістечок не залишилося?

— Ціла купа — у хлібниці. Але вони, мабуть, просочилися полуницями.

— Я люблю, коли вони просочені.

Кел поставив перед собою на стіл повну тарілку.

До кухні увійшла медсестра.