НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Їх залило світло з кухні. Лі запалив духовку, щоб прогріти прохолодне повітря.

— Вона змусила мене прийти,— сказав Кел.

— Ясна річ, змусила. Я так і знав.

— Він і сам би прийшов,— зауважила Абра.

— Не відомо,— відповів Лі.

Він вийшов з кухні й за мить повернувся.

— Ще спить,— сповістив він. А тоді поставив на стіл керамічну пляшечку і три прозорі порцелянові чашечки.

— Я їх пам’ятаю,— сказав Кел.

— Саме собою,— Лі розлив темну рідину.— Трошки відсьорбніть і затримайте на язику.

Абра обіперлася ліктями об стіл.

— Допоможіть йому,— попросила вона.— Ви вмієте приймати життя, Лі. Допоможіть йому.

— Не знаю, вмію я приймати життя чи ні,— відповів Лі,— у мене ніколи не було можливості спробувати. Я завжди виявлявся... не менш непевним, але менш здатним упоратися з непевністю. Мені доводилося лити сльози — на самоті.

— Лити сльози? Ви лили сльози?

— Коли помер Сем Гамільтон,— почав Лі,— всесвіт згас, як свічка. Я знову запалив цю свічку, щоб бачити його прекрасні творіння, і я бачив, як його дітей шпурляє, і рве, і руйнує якась мстива сила. Відчуйте нг-ка-пі у себе на язику.

За мить він провадив:

— Мені довелося самому розбиратися у своїх дурощах. Ось мої дурощі: я вважав, що добрі люди гинуть, а злі виживають і процвітають. Колись я думав, що сердитий і роздратований Бог вилив розплавлений вогонь зі свого тигля, щоб знищити або очистити своє невеличке глиняне створіння. Я думав, що успадкував як шрами від того вогню, так і гріховність, яка той вогонь викликала,— все успадковується, думав я. Все успадковується. Ти відчуваєш те саме?

— Мабуть, так,— відповів Кел.

— Не знаю,— відповіла Абра.

Лі похитав головою.

— Це не дуже добре. Це не дуже добрі думки. Можливо...— і він замовк.

Кел відчув тепло напою у себе в грудях.

— Можливо що, Лі?

— Можливо, ти дізнаєшся, що кожна людина у кожному поколінні запалюється власним вогнем. Хіба майстер, навіть у похилому віці, втрачає бажання виготовити ідеальну чашку — тонку, міцну, прозору? — він подивився на світло крізь свою чашечку.— Всі недосконалості та гріхи згоряють, вони готові перетворитися на щось прекрасне, а за цим прийде новий вогонь. А тоді або накопичиться шлак, або те, чого безнастанно прагне людство,— досконалість.

Він осушив свою чашку і голосно промовив:

— Слухай мене уважно, Келе. Можеш ти уявити, що той, хто нас створив, припинить робити спроби?

— Я не можу цього збагнути,— сказав Кел.— Поки що не можу збагнути.

З вітальні почулися важкі кроки медсестри. Вона виросла в дверях і подивилася на Абру, яка сиділа за столом, підперши долонями щоки.

— У вас є графин? — спитала медсестра.— Таких хворих мучить спрага. Мушу мати під рукою воду. Розумієте, вони дихають ротом.

— Він прокинувся? — Лі подав їй графин.

— Так, прокинувся і, схоже, відпочив. Я йому вимила обличчя, зачесала волосся. Він — приємний пацієнт. Намагався мені всміхнутися.

Лі підвівся.

— Ходімо, Келе. І я хочу, Абро, щоб ти також пішла з нами. Ти мусиш піти.

Медсестра наповнила графин під краном і підтюпцем побігла попереду них.

Коли вони всім натовпом увійшли до спальні, Адам високо лежав на подушках. Його білі руки були витягнуті вздовж тіла долонями вниз, і жили від кісточок до зап’ястків сильно напружилися. Лице він мав воскове, гострі риси загострилися ще більше. Він повільно дихав крізь напіврозтулені бліді губи. У блакитних очах відбивалося світло нічника, що горів у нього над головою.

Лі, Кел і Абра стали біля узніжжя ліжка, й очі Адама переходили з обличчя на обличчя, і губи ворухнулися, немов у привітанні.

— От молодець,— сказала медсестра.— Гляньте, який він гарненький. Він моє золотко. Він моє сонечко.

— Замовкніть! — звелів Лі.

— Я не дозволю втомлювати мого пацієнта.

— Вийдіть з кімнати,— сказав їй Лі.

— Я буду змушена поскаржитися лікарю.

Лі різко обернувся до неї.

— Вийдіть і зачиніть по собі двері. Ідіть пишіть свою доповідну.

— Я не звикла виконувати накази якогось китайози.

— Негайно забирайтеся і зачиніть двері,— наказав Кел.

Вона хряснула дверима, не надто сильно, а просто щоб продемонструвати свій гнів. Адам моргнув від цього звуку.

— Адаме,— покликав Лі.

Широко розплющені блакитні очі пошукали, звідки йде голос, і нарешті зустрілися з чорними блискучими очима Лі.

— Адаме,— сказав Лі.— Не знаю, що ти чуєш і що розумієш. Коли в тебе заніміла рука й очі твої відмовилися читати, я вивчив про цю хворобу все, що тільки можливо. Але дечого не знає ніхто, крім тебе. Можливо, десь отам, за очима, ти кмітливий і меткий. Можливо, ти перебуваєш у сірій сонній плутанині. Можливо, ти, як новонароджена дитина, сприймаєш тільки світло й рухи. У тебе ушкоджено мозок, і, можливо, ти став зовсім іншим. Твоя доброта могла перетворитися на злобність, твоя відверта чесність могла стати дратівливою й аморальною. Ніхто цього не знає, крім тебе. Адаме! Ти мене чуєш?

Блакитні очі моргнули, заплющилися, потім розплющилися.

— Дякую, Адаме,— сказав Лі.— Я знаю, як тобі важко. Але я хочу попросити тебе зробити дещо значно важливіше. Ось твій син Калеб — твій єдиний син. Подивися на нього, Адаме!