НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Ми знали — принаймні були того певні, що на Травневе свято, коли відбувалися всі пікніки недільної школи в Алізалі, дикі азалії, які ростуть по берегах річки, розквітнуть. Вони були невіддільні від Травневого свята.

День Травневого свята видався холодний. Крижана злива змила саме існування пікніків, і на азаліях не розпукнулася жодна квітка. Не розцвіли вони і за два тижні по тому.

Кел не знав, що так станеться, коли призначив азалії сигналом свого пікніка, але символ був визначений, і порушити його було неможливо.

Їхній «форд» стояв у гаражі Віндема — з накачаними шинами, з двома новими сухими батареями для легкого старту. Лі попередили, щоб він наготував сандвічі, коли настане вимріяний день, і йому набридло чекати, і він припинив купувати хліб для сандвічів що два дні.

— Чому б вам просто не з’їздити туди? — питав він.

— Не можна,— відповідав Кел.— Я ж казав — чекаємо на азалії.

— А як ти дізнаєшся?

— Хлопці Силаччі мешкають там поблизу, вони щодня приходять до школи. Кажуть, що ще тиждень або десять днів.

— О Господи! — простогнав Лі.— Дивися, щоб твій пікнік не втратив сенсу.

Здоров’я Адама помалу поліпшувалося. Занімілість у руці зменшилася. І він знову міг трохи читати — з кожним днем дедалі більше.

— Літери стрибають, тільки коли я втомлююся,— говорив він.— Добре, що я не замовив окуляри, вони б мені зіпсували зір. Я знав, що з очима в мене все гаразд.

Лі кивав головою і радів. Він з’їздив до Сан-Франциско по книжки, які були йому потрібні, й замовив цілу низку статей. Він знав майже все, що було відомо про анатомію мозку, про симптоми й небезпеки ураження і тромбів. Він вивчав і ставив питання з такою самою непохитною напруженістю, з якою ловив, атакував і поціляв одне дієслово на івриті. Доктор Г. С. Мерфі близько познайомився з Лі й від професійного невдоволення слугою-китайцем перейшов до істинного захоплення ним як ученим. Доктор Мерфі навіть позичав у Лі відбитки нових статей і звітів про діагнози й лікування. Він сказав доктору Едвардсу: «Той китайоза знає більше про патологію церебральної кровотечі, ніж я, і, напевно, не менше, ніж ви». Він промовляв це зі своєрідним лагідним гнівом на те, що так сталося. Професійних медиків підсвідомо дратують знання дилетантів.

Лі сповістив про покращення стану Адама, сказавши:

— Мені все ж таки здається, що абсорбція триває...

— Був у мене один пацієнт,— і доктор Мерфі розповів цілком обнадійливу історію.

— Я завжди боюся рецидиву,— зауважив Лі.

— Це вже в руках Всевишнього,— відповів доктор Мерфі.— Ми не можемо залатати артерію, як велокамеру. До речі, як це ви влаштували, що він дозволяє вам міряти йому тиск?

— Я ставлю заклад на його тиск, а він на мій. Це цікавіше за кінські перегони.

— І хто виграє?

— Міг би я,— сказав Лі,— але я не виграю. Це зіпсувало б гру — і графік.

— А як ви не даєте йому хвилюватися?

— Це мій власний винахід,— відповів Лі.— Я його називаю діалогова терапія.

— Мабуть, це забирає весь ваш час.

— Так і є,— підтвердив Лі.

2

Двадцять восьмого травня 1918 року американські війська виконали своє перше важливе бойове завдання у Першій світовій війні. Перша дивізія під командуванням генерала Буларда отримала наказ захопити село Кантиньї. Це село на високих пагорбах посідало панівну позицію в долині річки Авр. Його захищали траншеї, важкі кулемети й артилерія. Фронт був трохи ширший за одну милю.

О 6.45 ранку 28-го травня 1918 року, після годинної артпідготовки, розпочався наступ. У ньому були задіяні 28-й піхотний полк (під командуванням полковника Елі), один батальйон 18-го піхотного полку (під командуванням Паркера), рота Першого саперного полку, дивізіонна артилерія (під командуванням Самерола), за підтримки французьких танків і вогнеметів.

Наступ закінчився повним успіхом. Американські війська окопалися на новій лінії і відбили дві потужні німецькі контратаки.

Перша дивізія отримала привітання від Клемансо65, Фоша66 і Петена67.

3

Тільки наприкінці травня хлопці Силаччі принесли звістку, що оранжево-рожеві бутони азалій розквітли. Була середа, і коли дзвенів дев’ятигодинний дзвоник на урок, вони сказали про це Келу.

Кел помчав до кабінету англійської мови і, щойно міс Норріс всілася на невеличкому помості, витяг носовичок і гучно висякався. Потім він пішов до хлопчачого туалету і чекав там, поки не почув, як за стіною у дівчачому туалеті зливається вода. Він вийшов крізь підвальні двері, наблизився до стіни з червоної цегли, обійшов перцеве дерево, а опинившись поза школою, повільно пішов вулицею, поки його не наздогнала Абра.

— Коли вони розквітли? — спитала вона.

— Сьогодні вранці.

— Чекатимемо до завтра?

Кел подивився на веселе жовте сонце, перше тепле сонце цьогоріч.

— Ти хочеш чекати?

— Ні,— відповіла вона.

— І я ні.

Вони рвонули з місця — купили в булочній Рейно хліб і примусили Лі взятися до справи.

Адам почув гучні голоси і зазирнув до кухні.

— Що тут за гармидер? — спитав він.

— Ми збираємося на пікнік,— пояснив Кел.

— А хіба уроків немає?

— Звісно, є. Але сьогодні все одно свято,— сказала Абра.

— Ти рожева, як троянда,— всміхнувся їй Адам.