НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— А чому б вам не поїхати з нами? — вигукнула Абра.— Ми їдемо до Алізаля по азалії.

— Я б залюбки,— сказав Адам,— але не можу. Я обіцяв зайти на льодову фабрику. Ми там встановлюємо новий трубопровід. А день і справді чудовий.

— Ми вам привеземо азалій,— пообіцяла Абра.

— Я їх люблю. Добре, гарного вам дня.

Коли Адам пішов, Кел сказав:

— Може, ти з нами поїдеш, Лі?

Лі гостро поглянув на нього:

— Не знав, що ти такий телепень.

— Їдьмо! — вигукнула Абра.

— Не верзи дурниць,— відповів Лі.

4

На схід від Салінас-Веллі, через Алізаль до Габіланських гір дзюркоче симпатичний потічок. Вода вирує над круглими камінцями й омиває відполіроване коріння дерев, які її стримують.

Повітря наповнилося ароматом азалій і сонним запахом сонця, яке насичувало листя й трави хлорофілом. «Форд» стояв на березі, досі тихенько пихкаючи від перегріву. Заднє сидіння було завалене гілками азалій.

Кел і Абра сиділи на березі серед пакетів з-під сандвічів. Вони опустили ноги у воду і стиха ними плюскали.

— Квіти зів’януть, поки ми їх довеземо додому,— сказав Кел.

— Але ж вони — таке чудове виправдання, Келе. Якщо не ти, то, гадаю, доведеться мені самій...

— Що?

Вона потяглася до нього й узяла за руку.

— Ось що.

— Я боявся.

— Чому?

— Не знаю.

— А я ні.

— Схоже, дівчата мало чого бояться.

— Це не так.

— Ти чогось боялася?

— Звісно. Я боялася тебе, коли ти сказав, що я штанці намочу.

— Це було підло,— визнав Кел.— Не знаю, навіщо я це зробив.

І раптом замовк.

Абра міцніше стиснула його руку.

— Я знаю, про що ти думаєш. І не хочу, щоб ти про це думав.

Кел подивився на завитки води і підштовхнув ногою круглий коричневий камінець.

— Ти вважаєш, що це все сидить у тобі, так? Що ти притягуєш до себе зло...

— А хіба...

— Так от, я тобі дещо розкажу. Мій батько вскочив у халепу.

— У халепу?

— Я не підслуховую під дверима, але почула достатньо. Він не хворий. Він наляканий. Він щось накоїв.

— Що? — Кел обернувся до неї.

— Гадаю, він розтратив гроші своєї компанії. Він не знає, чи збираються його партнери запроторити його до в’язниці, чи дозволять спробувати повернути їх.

— Звідки ти знаєш?

— Я чула, як батьки кричали у спальні, де він нібито лежить хворий. А мати увімкнула грамофон, щоб заглушити сварку.

— Ти не вигадуєш? — спитав Кел.

— Ні. Не вигадую.

Він підсунувся ближче, поклав голову їй на плече, і його рука несміливо пригорнула її за талію.

— От бачиш, ти не один такий...— Абра збоку поглянула йому в обличчя.— Тепер я боюся,— промовила вона слабким голосом.

5

О третій годині дня Лі сидів за своїм письмовим столом і перегортав сторінки каталогу насіння. Фотографії солодкого горошку були кольорові.

— Цей матиме чудовий вигляд на паркані. Не видно буде калюжі на дорозі. От тільки чи вистачить там йому сонця.

Від звуку власного голосу він підвів голову й усміхнувся. Дедалі частіше він помічав, що говорить сам із собою, коли вдома нікого немає.

— Це вже вік,— промовив він уголос.— Думки уповільнюються, і...— Тут він замовк і на мить застиг.— Дивно: дослухаюся до чогось. Чи не залишив я чайник на плиті? Ні, газ я вимкнув, пам’ятаю...— Він знову дослухався.— Дякувати Богу, я не забобонний. Якщо дати собі волю, то й недовго і привидів почути. Я міг би...

Задзенькав дверний дзвоник.

— Ось воно. Ось до чого я дослухався. Нехай дзеленчить. Не збираюся піддаватися передчуттям. Нехай дзеленчить.

Та дзвоник замовк.

На Лі навалилася якась чорна втома, якась безнадія, що пригинала його до землі. Він посміявся сам із себе:

— Можу зараз піти і знайти під дверима якесь рекламне оголошення, або можу сидіти тут і слухати, як моя дурна стара голова віщує мені, що за порогом смерть. Гаразд, обираю рекламу.

Лі сидів у вітальні й дивився на конверт, що тримав у руках. Раптом він на нього плюнув.

— Добре,— сказав він,— чорт тебе забирай.

І він різким рухом надірвав конверт, а за хвилину поклав на стіл і перевернув текстом донизу.

Він схилив голову і дивився в підлогу.

— Ні,— промовив він,— я не маю такого права. Ніхто не має права відбирати будь-який досвід у іншого. Життя і смерть нам обіцяні. Ми маємо право на біль.

Шлунок йому звело судомою.

— Мені не стане мужності. Я — жовтобрюхий боягуз. Я цього не винесу.

Він пішов до ванної кімнати, відміряв три чайні ложки мікстури з бромом і долив у склянку води, й червоні ліки стали рожевими. Відніс склянку до вітальні й поставив на стіл. Згорнув телеграму і засунув собі в кишеню. Вголос він промовив:

— Я ненавиджу боягуза! Господи, як же я ненавиджу боягуза!

Руки в нього трусилися, на чолі виступив холодний піт.

О четвертій годині він почув, як Адам копирсається з ручкою дверей. Лі облизав сухі губи. Підвівся і повільно вийшов до вестибюлю. Він тримав склянку з рожевою рідиною, і рука його не тремтіла.

Розділ 55

1

У будинку Трасків горіли всі вогні. Двері стояли прочинені, й у домі було холодно. Лі зіщулився, як сухий листок, у кріслі біля торшера. Двері до Адамової кімнати були відчинені, звідти лунали голоси.

Коли повернувся Кел, він спитав, що відбувається.

Лі поглянув на нього і кивнув у бік столу, де лежала розгорнута телеграма.