— Нічогенькі на вигляд,— похвалила вона, ухопила одне тістечко, відкусила шматок і далі говорила з набитим ротом.— Можна зателефонувати до аптеки Кроу і замовити все, що мені потрібно? А де телефон? Де ви тримаєте чисту білизну? Де розкладне ліжко, яке ви збиралися мені поставити? Ви вже прочитали цю газету? То де, кажете, телефон? — вона узяла ще одне тістечко і вийшла.
— Він з тобою говорив? — обережно спитав Лі.
Кел похитав головою, і все хитав і хитав, ніби не міг зупинитися.
— Усе буде жахливо. Але лікар має рацію. Можна витримати все. Ми — дивовижні істоти в цьому сенсі.
— Тільки не я,— голос Кела звучав рівно й мляво.— Я цього не витримаю. Ні, не витримаю. Не зможу. Мені доведеться... доведеться...
Лі міцно стиснув його зап’ясток.
— Ах ти нікчема! Погань мерзенна! Навколо тебе стільки доброти, а ти... не смій навіть припускати щось подібне! Ти гадаєш, що твоя скорбота більша за мою?
— Це не скорбота. Я йому розказав, що наробив. Я убив свого брата. Я убивця. Він тепер знає.
— Він так сам тобі сказав? Кажи правду — він це тобі сказав?
— Йому не треба було говорити. Це у нього в очах. Він сказав це очима. Мені від цього нікуди не втекти — немає на землі такого місця.
Лі зітхнув і відпустив руку Кела.
— Келе,— терпляче промовив він,— послухай мене. В Адама вражені мозкові центри. Те, що ти бачиш у його очах, може бути просто тиском на ту частину мозку, яка керує зором. Пам’ятаєш — він не міг читати. Справа була не в очах — то був тиск. Ти не знаєш, звинувачує він тебе чи ні. Ти цього не знаєш.
— Він мене звинуватив. Я знаю. Він сказав, що я — убивця.
— Тоді він тобі пробачить. Обіцяю.
У дверях виросла медсестра.
— Що ти там обіцяєш, Чарлі68? Мені ти обіцяв чашку кави.
— Зараз приготую. Як він?
— Спить, як дитина. У цьому домі знайдеться щось почитати?
— А чого б вам хотілося?
— Чогось такого захопливого.
— Я принесу вам каву. І маю доволі відверті записки однієї французької королеви. Можливо, вони занадто...
— Принесеш їх мені разом з кавою,— наказала вона.— А чому б тобі трохи не поспати, синку? Ми з Чарлі за всім припильнуємо. Не забудь про книжку, Чарлі.
Лі поставив кавник на газову конфорку. Потім підійшов до столу.
— Келе! — сказав він.
— Чого тобі?
— Іди до Абри.
2
Стоячи на охайній веранді, Кел тиснув пальцем на дзвінок, поки не спалахнула яскрава лампа, не проскреготав нічний засув і не визирнула місіс Бейкон.
— Мені треба побачити Абру,— сказав Кел.
— Не можна. Абра вже пішла спати. Іди звідси.
— Кажу вам, що мені треба побачити Абру,— закричав він.
Почувся голос містера Бейкона:
— Хто там? Що там таке?
— Нічого, повертайся у ліжко. Ти хворий. Я сама впораюся.— Вона знову заговорила з Келом.— Іди геть з нашої веранди. І якщо ще раз подзвониш, я викличу поліцію. Чуєш, іди геть!
Двері грюкнули, засув заскреготів, яскравий ліхтар згас.
Кел усміхнувся в темряві, уявивши, як припхається Том Мік і скаже: «Привіт, Келе. Що це ти надумав?»
Місіс Бейкон закричала зсередини:
— Я тебе бачу! Іди геть! Негайно!
Кел поплентався мощеною доріжкою і звернув у бік свого дому, але не пройшов він і одного кварталу, як його наздогнала Абра. Вона захекалася від бігу.
— Я вийшла чорним ходом,— пояснила вона.
— Вони побачать, що тебе немає.
— Мені байдуже.
— Справді?
— Так.
— Абро,— сказав Кел,— я убив свого брата, а мого батька через це паралізувало.
Вона узяла його руку і міцно стиснула.
— Ти що, не почула мене?
— Почула.
— Абро, моя мати була повія.
— Знаю. Ти мені казав. А мій батько — крадій.
— У мені її кров, Абро. Невже ти не розумієш?
— А у мені — його кров,— відповіла Абра.
Вони йшли далі мовчки, і він намагався опанувати себе. Віяв холодний вітер, і вони прискорили крок, щоб зігрітися. Проминули останній вуличний ліхтар на самій околиці Салінаса, і попереду були темрява і небрукована дорога, липка від чорної глини.
Тротуари і вуличні ліхтарі зосталися позаду. Під ногами хлюпала слизька весняна багнюка, ноги лоскотала мокра від роси трава.
— Куди ми йдемо? — спитала Абра.
— Я хотів утекти від батькових очей. Вони так і стоять переді мною. Заплющу очі — а бачу їх. І завжди бачитиму. Мій батько помре, але його очі так і дивитимуться на мене, нагадуватимуть, що я убив свого брата.
— Ти його не убивав.
— Убив. І його очі мені сказали — ти убив.
— Не говори так. Куди ми йдемо?
— Трохи вперед. Там канава і насосна станція — і верба. Пам’ятаєш ту вербу?
— Пам’ятаю.
— Гілки нахиляються, як шатро, і їхні кінчики торкаються землі,— сказав він.
— Знаю.
— Після уроків — у сонячні дні — ви з Ароном розсували гілки і заходили всередину, і ніхто не міг вас бачити.
— Ти за нами стежив?
— Звісно, стежив.— І Кел додав: — Я хочу, щоб ти увійшла у те вербне шатро зі мною. Ось чого я хочу.
Абра зупинилася і зупинила його.
— Ні,— сказала вона.— Це неправильно.
— Ти не хочеш увійти туди разом зі мною?
— Ні, не хочу — якщо ти втікаєш. Так я не хочу.
— Тоді я не знаю, як бути. Що мені робити? Скажи, що мені робити?
— А ти послухаєшся?
— Не знаю.
— Ми повертаємося назад,— сказала вона.
— Назад? Куди?
— В дім твого батька,— відповіла Абра.
3
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги