НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Я бачив їх тільки раз,— сказав Лі без церемоній.— Вони здавалися непоганими людьми. Буває таке, Абро, що найдивовижніші ліки виявляються дієвими. Цікаво, чи не допомогло б, якби вони дізналися, що Арон щойно успадкував понад сто тисяч доларів?

Абра серйозно кивнула, та ледь стрималася, щоб кінчики вуст не розтяглися в усмішці.

— Гадаю, допомогло б. Не знаю тільки, як донести до них цю новину,— сказала вона.

— Люба моя,— відповів їй Лі,— якби я почув таку новину, моїм першим поривом було б комусь зателефонувати. Може, в тебе знайдеться якась балакуча родичка.

Абра кивнула.

— А ви б їй сказали, звідки з’явилися ті гроші?

— От цього я б не говорив,— рішуче відтяв Лі.

Абра подивилася на будильник, що висів на стінці на цвяшку.

— Майже п’ята,— сказала вона.— Треба йти. Мій батько хворіє. Я думала, може, Кел повернеться після військової підготовки.

— Приходь до нас якомога скоріше,— попросив Лі.

4

Кел стояв на порозі, коли вона вийшла.

— Почекай на мене,— сказав він, забіг у дім і кинув там свої підручники.

— Будь обережний з Абриними підручниками,— гукнув до нього з кухні Лі.

Зимовий вечір влетів разом з морозним вітром, і вуличні ліхтарі потріскували і неспокійно хиталися, і тіні від них металися туди-сюди, як бейсболіст, що намагається прорватися на другу базу. Чоловіки, що поверталися з роботи, ховали підборіддя у кашне і поспішали додому, до тепла. У вечірній тиші монотонна мелодія летіла від ковзанки на декілька кварталів.

— Потримай секунду свої підручники, Абро,— попросив Кел. Я хочу розстібнути цей гачок на комірці. Він мені голову стинає,— Кел із зусиллям відчепив гачок від петельки і зітхнув з полегшенням.— Шия вся розтерта.

Він забрав у Абри книжки. Гілки великої пальми на подвір’ї Берджесів хльостали з сухим гуркотінням, а десь під кухонними дверима, зачиненими просто у нього перед носом, все нявкав, і нявкав, і нявкав кіт.

— Не думаю, що з тебе вийде хороший солдат,— сказала Абра.— Ти надто незалежний.

— Може, й вийде,— заперечив Кел.— Оця муштра зі старими Краг-Йоргенсенами мені видається безглуздою. Коли прийде час і я зацікавлюся, у мене все буде нормально.

— Тістечка були просто чудові,— сказала Абра.— Я залишила одне для тебе.

— Дякую. А от Арон, безумовно, став гарним вояком.

— Так, він такий — та ще й найвродливіший солдат на всю армію. Коли ми поїдемо по азалії?

— Не раніше весни.

— Давай вийдемо рано і влаштуємо там пікнік.

— А раптом піде дощ?

— Поїдемо хай там що, дощ чи сонце.

Абра забрала свої підручники й увійшла до себе на подвір’я.

— До завтра,— сказала вона.

Кел не пішов додому. Він проминув у той неспокійний вечір школу і ковзанку — поміст, над яким натягли велике шатро, де брязкотів патефон. Не видно було жодного ковзаняра. Старигань, хазяїн ковзанки, сумно сидів у своїй будці й перегортав пальцем пачку квитків.

Головна вулиця була порожня. Вітер гнав тротуаром обривки паперу. Констебль Том Мік вийшов з кондитерської Белла і порівнявся з Келом.

— Краще причепи свій комірець до мундира, солдате,— лагідно порадив він.

— Привіт, Томе. Ця чортівня мені всю шию стерла.

— Давненько не бачив я тебе у місті ночами.

— Так.

— Тільки не кажи, що ти виправився.

— Все може бути.

Том пишався своєю здатністю дражнити людей з напрочуд серйозним виглядом. Він сказав:

— Можна подумати, що ти завів собі дівчину.

Кел не відповів.

— Я чув, що твій брат збрехав про свій вік і записався до армії. А ти підчепив його дівчину?

— Саме собою,— сказав Кел.

Цікавість Тома загострилася.

— Мало не забув,— почав він.— Віль Гамільтон розповідає по всіх усюдах, що ти заробив п’ятнадцять тисяч доларів на сухих бобах. Це правда?

— Саме собою.

— Ти ж ще дитина. Що ти робитимеш з такою силою грошей?

Кел широко всміхнувся йому.

— Я їх спалив.

— Тобто?

— Просто підніс сірник і спалив.

— Ага, ну звісно,— Том подивився йому в обличчя.— Авжеж. Добре зробив. Мені сюди. Добраніч.

Том не любив, коли дражнили його.

— Шмаркатий сучий син,— пробурмотів він собі під ніс.— Щось він надто хитрий і спритний.

Кел повільно йшов Головною вулицею, роздивляючись вітрини. Він не знав, де похована Кейт. Якби він дізнався, може, відніс би туди букет квітів,— і сам розсміявся з себе за такий порив. Чи це добре, чи він сам себе дурить? Вітри Салінаса звіяли б навіть надгробний камінь, не кажучи вже про якийсь букет гвоздик. Зненацька йому пригадалася мексиканська назва гвоздики. Хтось, непевне, навчив його, коли він був малим. Вона зветься «нігті кохання», а чорнобривці — «нігті смерті». І саме слово було як нігті — claveles. Мабуть, краще віднести на могилу матері чорнобривці. «Я починаю думати, як Арон»,— сказав він сам собі.

Розділ 54

1

Зима неохоче відпускала свій зашморг. Вона надовго розтягнула свої морози, сльоту і вітри. А люди повторювали: «Це через оті велетенські гармати, що стріляють у Франції і псують погоду по всьому світу».

Зернові не поспішали сходити у долині Салінас-Веллі, а польові квіти проросли так пізно, аж дехто думав, що їх узагалі не буде.