НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

А ще він замислився над тим, щó мав на увазі Адам, сказавши, що його батько — крадій. Мабуть, щось таке йому наснилося. Уявімо, що це правда,— Адам, з його непохитною чесністю, якій немає рівних, прожив усе своє життя на вкрадені гроші. Лі розсміявся про себе: а тепер оцей другий заповіт, і Арон, який так неймовірно носився з власною чистотою і непогрішимістю, житиме все своє життя на прибутки від борделю. Чи це якась іронія, чи все урівноважується — якщо хтось заходить дуже далеко в одному напрямку, терези автоматично відхиляються в другий бік, і рівновага відновлюється.

Лі згадав Сема Гамільтона. Сем стукався у дуже багато дверей. Він мав безліч проектів і планів, але жоден не приніс йому грошей. Але, звичайно, сам він мав дуже багато і був дуже багатий. Більше йому не можна було дати. Багатство, схоже, приходить до вбогих духом, яким бракує інтересу і радості64. Іншими словами, багатії — жалюгідна зграя недолюдків. Але чи насправді воно так? Подеколи вони такими здаються.

Лі подумав про Кела, який спалив гроші, щоб покарати себе. Але покарання не так сильно ушкодило його, як сам злочин. Лі промовив про себе: «Якщо десь усе ж таки існує місце, у якому ми колись зустрінемося з Семом Гамільтоном, у мене знайдеться для нього не одна цікава історія». І додав: «Як і в нього для мене!»

Лі зайшов до Адама і побачив, що той намагається відкрити коробку з газетними вирізками про його батька.

3

Того пообіддя дув холодний вітер. Адам наполягав, що йому треба піти до призовної комісії. Лі його добре закутав і відпустив.

— Тільки гляди, щойно запаморочиться голова, негайно сідай, хай де будеш.

— Неодмінно,— погодився Адам.— У мене сьогодні ані разу не було запаморочення. Можливо зайду дорогою до Віктора, попрошу його перевірити мені зір.

— Зачекай до завтра. Підемо разом.

— Там побачимо,— відповів Адам і рушив у путь, браво розмахуючи руками.

Абра прийшла з сяючими очима і червоним від морозяного вітру носом; від неї віяло таким задоволенням, що Лі, побачивши її, тихо засміявся.

— А де тістечка? — вимогливо спитала вона.— Сховаймо їх від Кела,— Абра всілася на кухні.— Як же мені приємно знову тут у вас бути!

Лі заговорив і осікся, а потім те, що він хотів сказати, здалося йому дуже правильним — тільки треба говорити обачливо. Він нахилився до неї.

— Знаєш, я мало чого бажав у своєму житті,— почав він.— Я рано навчився нічого не бажати. Бажання приносять лише заслужене розчарування.

— Але зараз ви чогось бажаєте,— весело сказала Абра.— І що ж це таке?

— Я бажав би, щоб ти була моєю донькою! — мало не викрикнув Лі й сам страшенно здивувався. Він пішов до плити, вимкнув газ під чайником, а потім знову його запалив.

— І я б хотіла, щоб ви були моїм батьком,— тихо промовила Абра.

Лі глянув на неї і швидко відвів очі.

— Справді?

— Так, справді.

— А чому?

— Бо я вас люблю.

Лі поспішно вийшов з кухні. Він сидів у себе в кімнаті й міцно стискав руки, поки не відновилося дихання. Потім підвівся і взяв з комода невеличку різьблену скриньку з чорного дерева. На кришці був зображений дракон, що здіймався у небо. Лі приніс скриньку на кухню і поставив на стіл між долонь Абри.

— Це тобі,— сказав він без усякого виразу.

Вона відчинила скриньку і подивилася на маленький темно-зелений ґудзик з нефриту: на його поверхні була зображена права рука людини, прегарна рука, з вигнутими, розпруженими пальцями. Абра узяла ґудзик, подивилася на нього, лизнула кінчиком язика, легенько провела ним по своїх повних губах і притиснула прохолодний камінь собі до щоки.

— Це єдина прикраса моєї матері,— сказав Лі.

Абра підвелася, обійняла його і поцілувала в щоку, і це у його житті сталося вперше.

— Мій орієнтальний спокій, здається, полишив мене,— засміявся Лі.— Дай-но я запарю чаю, люба. Так мені буде легше себе опанувати.

І вже стоячи біля плити, він сказав:

— Я ніколи і житті не вживав цього слова, нікого на світі так не називав.

— Я прокинулася сьогодні вранці з радістю,— сказала Абра.

— І я теж. Я знав, чому я щасливий. Бо прийдеш ти.

— Я також була цьому рада, але...

— Ти змінилася,— зауважив Лі.— Ти вже не моя маленька дівчинка. Можеш мені розказати?

— Я спалила всі Аронові листи.

— Він робив з тобою щось погане?

— Ні. Мабуть, що ні. Останнім часом я не почувалася хорошою. Я йому завжди хотіла пояснити, що я не хороша.

— А тепер, коли тобі не треба бути досконалою, ти можеш бути хорошою. Так?

— Гадаю, так. Напевне, так воно і є.

— Ти знаєш про матір наших хлопців?

— Знаю. А от ви знаєте, що я ще жодного тістечка не скуштувала? У мене в роті пересохло.

— Випий чаю, Абро. Тобі подобається Кел?

— Так.

— Він по самісіньку маківку набитий усім хорошим і всім поганим. Мені здається, що одна особа могла б тільки пальцем ворухнути...

Абра схилила голову над своїм чаєм.

— Він попросив мене поїхати з ним до Алізаля, коли розцвітуть дикі азалії.

Лі обіперся руками об стіл і нахилився до Абри.

— Не хочу питати, чи ти поїдеш.

— І не питайте,— відізвалася Абра.— Я їду.

Лі сів навпроти неї.

— Не пропадай з цього дому надовго,— попросив він.

— Мої батько й мати не хочуть, щоб я тут бувала.