НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Розділ 47

1

У домі Трасків біля булочної Рейно Лі й Адам повісили мапу західного фронту, з кольоровими булавками, які позначали пересування військ, і це створювало враження участі. Потім помер містер Келлі, й Адама призначили на його місце у призовній комісії. Це був логічний вибір для такої посади. Льодова фабрика не забирала в нього багато часу, він мав хороший послужний список і почесну демобілізацію з війська.

Адам бачив війну — невеличку війну з маневрами і кривавою бійнею, але принаймні він сам на собі зазнав ту повну зміну правил, коли людина дістає дозвіл убивати всіх, кого може. Адам не дуже добре пам’ятав свою війну. У спогадах виникали окремі яскраві картини — обличчя якогось чоловіка, купа спалених тіл, брязкіт шабельних піхов під час швидких перебіжок, нерівний, рвучкий звук карабінних пострілів, високий холодний голос сурми серед ночі. Але Адамові картини були застиглі. В них не було ані руху, ані емоцій,— ілюстрації на сторінках книжки, не надто вміло намальовані.

Адам працював багато, чесно і скорботно. Він не міг позбутися відчуття, що молоді люди, яких він посилав до армії, приречені на смерть. А оскільки він усвідомлював свою слабкість, то ставав дедалі суворішим, дедалі ретельнішим, дедалі прискіпливішим до спроб ухилитися від призову під тим або іншим приводом. Він забирав списки додому, зустрічався з батьками і взагалі робив значно більше, ніж від нього вимагалося. Він почувався, як суддя, що ухвалює вирок про повішення, але ненавидить шибеницю.

Генрі Стентон бачив, що Адам худне, виснажується, замикається в собі, а Генрі любив веселощі, не міг без них обійтися. Напарник з кислою пикою його дратував.

— Відпочинь,— радив він Адаму.— Ти намагаєшся перебрати на себе увесь тягар війни. Подумай: це ж не твій обов’язок. Тебе сюди поставили виконувати конкретну роботу. Просто дотримуйся правил і не переймайся. Не ти керуєш цією війною.

Адам пересунув планочки на жалюзі, щоб передвечірнє сонце не світило йому в очі, й дивився на різкі паралельні лінії, які сонце накреслило у нього на столі.

— Знаю,— втомлено сказав він.— Я це добре знаю! Але, Генрі, це ж я роблю вибір, я суджу про їхні якості, й це мене гнітить. Я записав сина судді Кендела, а він загинув під час навчань.

— Ти тут ні до чого, Адаме. Чому б тобі не випити на ніч? Сходи в кіно, не зациклюйся,— Генрі заклав великі пальці за пройми жилету і відкинувся на стільці.— От ми тут з тобою балакаємо, Адаме, але твої хвилювання не надто допомагають нашим підопічним. Ти записуєш таких хлопців, яких я б відпустив, якби мене умовили.

— Знаю,— відповів Адам.— І скільки оце все протягнеться?

Генрі уважно й проникливо на нього подивився, витягнув з набитої кишені жилета олівець і потер кінчиком з гумкою свої великі білі передні зуби.

— Я добре розумію, про що тобі йдеться,— м’яко сказав він.

— Про що ж мені йдеться? — здивувався і розсердився Адам.

— Не треба злитися. Раніше я вважав, що мені не пощастило, бо маю тільки дочок.

Адам провів пальцем по одній з тіней від планок жалюзі у себе на столі.

— Так,— голос його був тихий, як зітхання.

— Твоїх хлопців ще нескоро призвуть.

— Так.

Палець Адама провів по смужці світла і знову перейшов на тінь.

— Мені аж подумати страшно...— почав Генрі.

— Страшно подумати про що?

— Не знаю, щó я відчував би, якби мені довелося записувати в армію власних синів.

— Я б відмовився від посади,— сказав Адам.

— Це я розумію. Могла б виникнути спокуса їх відхилити, тобто, своїх рідних.

— Ні,— заперечив Адам.— Я б пішов з посади не тому, що міг би їх відхилити. Не можна відбирати у своїх дітей права на вільний вибір.

Генрі зчепив руки в один великий кулак і вперся ним у стіл перед собою. Він був явно невдоволений.

— Що ж. Ти маєш рацію,— промовив він.— Не можна...— Генрі любив веселощі й уникав серйозних і неприємних розмов, оскільки приймав їх за смуток.— Як ведеться Арону в Стенфорді?

— Добре. Пише, що йому нелегко, але вірить, що впорається. Приїде додому на День подяки.

— Радий був би з ним побачитися. Учора ввечері я зустрів на вулиці Кела. Розумний хлопчина.

— Але не він склав іспити до коледжу на рік раніше.

— То й що, може, він має свої плани. Я от не вчився у коледжі. А ти?

— І я ні. Я пішов до війська.

— Теж непоганий досвід. А досвід багато чого вартий.

Адам неквапно підвівся і зняв свій капелюх з оленячих рогів на стіні.

— Добраніч, Генрі,— сказав він.

2

Дорогою додому Адам зважував свої обов’язки. Коли він проминав булочну Рейно, звідти вийшов Лі з золотистим французьким батоном.

— Мені закортіло поїсти часникового хліба,— пояснив Лі.

— Я його люблю зі стейком,— сказав Адам.

— У нас якраз на вечерю стейк. Пошта була?

— Я забув зазирнути в скриньку.

Вдома Лі одразу пішов на кухню. Адам невдовзі приєднався до нього і сів за стіл.

— Лі,— запитав він.— Скажімо, ми посилаємо хлопця до армії, і його там убивають, чи ми несемо за це відповідальність?

— Продовжуй,— сказав Лі.— Я хочу почути твої міркування до кінця.

— Припустімо, що існує тінь сумніву стосовно того, визнати його придатним чи ні,— ми визнаємо, він іде на війну і там гине.