НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Невеличкий чорношкірий чоловік Негритоски зіщулився, як кішка, біля її правого плеча, і протягом багатьох годин здавалося, що він так само нерухомий, як і вона. За її розпорядженням не було ані квітів, ані прощальної церемонії, ані проповіді, ані виявів горя. Проте доволі незвичайні представники громадян-католиків навшпиньках підходили до дверей каплиці, зазирали всередину і йшли назад: адвокати і чорнороби, клерки і банкіри, більшість із яких уже проминула середній вік. Її дівчата заходили по одній, дивилися на неї задля пристойності й удачі й виходили.

В Салінасі зникала ціла інституція — секс фатальний, похмурий, безнадійний і пекуче болісний, як людське жертвоприношення. Заклад Дженні й далі бринів дешевими мелодіями на розбитому піаніно і здригався від гикавки й реготу. У Кейт доводили нерви до гріховного екстазу, після якого чоловік виснажувався, торопів і лякався сам себе. Але моторошна таємниця поєднання, що нагадувала магічні чаклунські обряди, зникала назавжди.

Похорон також проходив за настановою заповіту: катафалк і один автомобіль, де в куточку скоцюрбився чорношкірий чоловічок. День був сірий, і коли робітники Мюллера опустили труну на безшумних, добре змащених лебідках, чоловік сам закопав могилу новою лопатою. Сторож, який зрізав суху траву за сто ярдів від могили, почув, як вітер розносить якесь скигління.

Джо Велері попив пива з Бучем Біверсом у «Сові», а потім вони разом пішли подивитися на Негритоску. Буч поспішав, йому треба було їхати до Навідада, продати на аукціоні стадо біломордих герефордських корів для Тавернетті.

Вийшовши з покійницької, Джо порівнявся з Альфом Нікельсоном, навіженим Альфом, залишком епохи, що минула. Альф був майстер на всі руки — тесля, бляхар, коваль, електрик, тинькар, точильник і швець. Альф умів робити геть усе, внаслідок чого зазнав фінансового краху, хоча й працював безупинно. Він знав усе й про всіх від створення світу.

У минулому, в період його процвітання, доступ до будь-якого будинку мали дві категорії людей — швачки й ремонтники. Альф міг розповісти геть усе про кожного обабіч від Головної вулиці. Він був невгамовний пліткар, ненаситно цікавий і мстивий без злоби.

Альф подивився на Джо і спробував угадати, хто він такий.

— Я тебе знаю,— сказав він.— Не підказуй.

Джо відсторонився. Він остерігався людей, які його знали.

— Чекай. Я згадав. Кейт. Ти працюєш у Кейт.

Джо зітхнув з полегшенням. Він боявся, що Альф знає про його минуле.

— Саме так,— коротко сказав він.

— Я ніколи не забуваю облич,— вів далі Альф.— Бачив тебе, коли робив оту дурнувату прибудову для Кейт. На біса вона їй? Без вікон?

— Хотіла темряви. В неї очі болять.

Альф чмихнув. Він ніколи не вірив, що в людей може бути щось просте і хороше. Скажете Альфові «Доброго ранку», а він це перекрутить у якийсь пароль. Він був переконаний, що у всіх є секретне життя і що тільки він бачить їх наскрізь.

Він кивнув у бік контори Мюллера.

— Це пішла ціла епоха. Майже нікого зі старої гвардії не лишилося. Помре Дженні-пердуха — і всьому кінець. Хоча Дженні поки що тримається.

Джо непокоївся. Йому хотілося утекти, й Альф це добре розумів. Альф знався на людях, які хотіли від нього втекти. Якщо подумати, мабуть, саме через це він і збирав оті нескінчені історії. Ніхто не йшов, коли можна було послухати якусь соковиту оповідку про знайомого. Кожна людина в душі — пліткар. Альфа не любили через цей його дар, але слухали всі. Він знав, що Джо готовий перепроситися і розпрощатися. Йому спало на думку, що останнім часом він небагато чув про заклад Кейт. Джо міг би обміняти свою нову інформацію на якісь старі історії.

— Старі часи були непогані,— почав він.— Ти, звісно, ще зовсім шмаркач.

— У мене зустріч з одним чоловіком,— сказав Джо.

— Узяти, бодай, Фей,— Альф удав, що не почув.— Це ж ціле діло. Знаєш, що Фей була хазяйкою закладу, який перейшов до Кейт? Ніхто достеменно не знає, як воно сталося. Усе було доволі загадково, дехто мав свої підозри.

Він задоволено відзначив про себе, що чоловік, у якого призначена зустріч з Джо, мабуть, нескоро його дочекається.

— А що саме вони підозрювали? — спитав Джо.

— Та дідько його знає, люди люблять баляси точити. Може, там нічого й не було. Хоча мушу зазначити, що все видавалося таки дивним.

— Хочете пива? — запропонував Джо.

— Нарешті ти діло говориш. Кажуть, що з похорону чоловік стрибає просто у ліжко. Але я вже не такий молодий. У мене від похорону спрага. Негритоска була визначною громадянкою. Багато чого я міг би тобі про неї розповісти. Я її знав тридцять п’ять, ні, тридцять сім років.

— А хто така Фей? — поцікавився Джо.

Вони підійшли до салуна містера Гріффіна. Містер Гріффін не любив алкоголю, а п’яних просто люто ненавидів. Він володів салуном «Гріффін» на Головній вулиці, сам стояв за стійкою, суботніми вечорами міг відмовитися обслуговувати двадцять чоловіків, які, як на нього, вже перебрали. В результаті його салун став поважним, шанованим і спокійним місцем і приносив йому чудовий прибуток. Тут можна було укласти угоду і спокійно поговорити, без небажаних втручань.