НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— А як звали його бабусю, ти не дізнався? — саркастично спитала Кейт.

— Отой Джо каже, що вона насмокталася пива одного вечора і розповіла, що хоче повернутися до Салінаса і зачаїтися. А потім вона раптово зникла. Отой Джо більше нічого не знав.

Кейт перелякалася до нестями. Джо побачив її паніку, її переляк, її майже безпорадне знесилення. Хай що це було, але Джо дещо отримав. Нарешті він отримав свій шанс.

Вона відірвала погляд від своїх покарлючених рук, які лежали в неї на колінах.

— Забудьмо стару потіпаху,— промовила вона.— Ти дістанеш свої п’ять сотень, Джо.

Джо уривчасто дихав, боячись, що перший-ліпший звук вирве її з самозаглиблення.

Вона йому повірила. Ба більше, вона вірила в те, чого він і не казав. Йому хотілося якнайшвидше вибратися з цієї кімнати.

— Дякую, мем,— сказав він дуже тихо і мовчки рушив до дверей.

Він уже взявся за ручку, як вона заговорила з награною недбалістю:

— До речі, Джо...

— Мем?

— Якщо ти раптом почуєш про... про неї, дай мені знати, добре?

— Обов’язково. Хочете, щоб я за це взявся?

— Ні. Не переймайся. Це не суттєво.

У себе в кімнаті, зачинивши двері на засув, Джо сів, схрестивши руки. Він усміхався. І негайно почав будувати плани на майбутнє. Він вирішив дати Кейт добряче все обдумати до, скажімо, наступного тижня. Щойно вона заспокоїться, він знову нагадає про Етель. Він не знав, яка в нього буде зброя, як він нею скористається. Але він знав, що та зброя гостра, і йому кортіло пустити її в хід. Він би розсміявся вголос, якби точно знав, що Кейт пішла до сірої кімнати, замкнула двері й сиділа у своєму великому кріслі, заплющивши очі.

Частина п’ята

Розділ 46

Буває, хоча і нечасто, що дощі в Салінас-Веллі випадають у листопаді. Це така рідкість, що одна з міських газет, або обидві разом друкують про таку подію передовиці. Пагорби протягом однієї ночі вкриваються м’якою зеленою травою, повітря стає свіжим і приємним. Дощі в цю пору не надто корисні для сільського господарства, хіба що вони затягуються, але це вкрай нетипово. Зазвичай сухість повертається, трава сохне або ціпеніє від заморозків, і насіння її пропадає.

Роки війни були дощовими, і багато людей звинувачували в цій дивовижній, безкомпромісній погоді стрілянину з великих гармат у Франції. Це цілком серйозно обговорювалося в статтях і дискусіях.

Тієї першої зими наших військових у Франції було не дуже багато, але мільйони проходили підготовку, готувалися до відправки на фронт,— війна річ страшна, проте захоплива. Німців зупинити не вдалося. Власне, вони знову перехопили ініціативу, методично рухались до Парижа, і бозна-коли їх вдасться зупинити — якщо вдасться взагалі. Якщо хтось нас і врятує, то лише генерал Першинг. Його підтягнута військова фігура у красивому однострої щодня з’являлася на всіх газетних шпальтах. Він мав тверде, як граніт, підборіддя, на мундирі не було і складочки. Він уособлював ідеального вояка. Ніхто не знав, щó він думає насправді.

Ми розуміли, що не можемо програти, і все-таки здавалося, що справа йде до програшу. Ми вже не могли купити борошно, біле борошно, а змішували його в пропорції один до чотирьох з темним житнім борошном. Ті, хто міг собі це дозволити, їли хліб і печиво з білого борошна, а з темного готували корм для курей.

У старому навчальному манежі Роти С велася підготовка ополченців, чоловіків за п’ятдесят років; це не найкращий матеріал для військових, але вони проводили тренування двічі на тиждень, причепили військові значки, нап’яли військові кашкети, викрикували один одному накази і безнастанно сварилися, кого з них зроблять офіцерами. Вільям С. Берт помер просто на підлозі манежу, коли віджимався в упорі лежачи. Не витримало серце.

А ще були Люди Хвилини, їх так називали, бо вони в кінотеатрах і церквах виступали з однохвилинними промовами на честь Америки. Вони теж носили значки.

Жінки скручували бинти, вдягалися у форму Червоного Хреста і вважали себе Янголами Милосердя. Й усі вони щось в’язали і плели: напульсники — короткі вовняні трубочки, які не давали вітру задувати у солдатські рукава, шоломи з прорізом для очей, які надягалися під нові металеві каски, щоб не замерзла голова.

Уся першокласна натуральна шкіра йшла на виготовлення офіцерського взуття і ременів «Сем Браун». Ці ремені були дуже красиві, й носити їх могли тільки офіцери. Вони складалися з поясної і плечової частин, і ця остання проходила під лівим еполетом. Ми запозичили цей фасон у британців, але вже й самі британці забули їхню первісну функцію, а саме — підтримувати важку шаблю. Шабель уже ніхто не носив, хіба що на парадах, але офіцера без ременя «Сем Браун» годі було й уявити. Добрий ремінь коштував аж двадцять п’ять доларів.

Ми багато чого навчилися від англійців — і якби вони не були хорошими вояками, ми б ними не захоплювалися. Чоловіки почали встромляти свої носовички в рукава, а дехто з франтуватих лейтенантів завів собі шикарні тростини. Лише одному нововведенню, однак, ми опиралися дуже довго. Наручні годинники видавалися безглуздими. Було малоймовірно, що ми колись наслідуватимемо бриттів у цьому.