НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

А ще існували внутрішні вороги, і ми виявляли пильність. У Сан-Хосе поширився страх перед шпигунами, і Салінас не збирався відставати,— враховуючи те, як Салінас розростався.

Близько двадцяти років містер Фенхель займався кравецтвом у Салінасі. Він був низенький, кругленький, мав кумедний акцент. Цілий день він сидів, схрестивши ноги по-турецькому, на столі в своєму невеличкому ательє на вулиці Алізаль, а ввечері простував до свого невеличкого будиночка десь у самому кінці Центральної авеню. Він безкінечно підфарбовував свій будинок і білий штахетний паркан перед ним. Ніхто не звертав уваги на його акцент, поки не прийшла війна, і раптом ми все зрозуміли. У нас був свій персональний німець. Його не врятувало те, що мало не всі свої заощадження він витратив на воєнні облігації. Це було просто примітивне прикриття.

Його відмовилися зарахувати до ополчення. Не хотіли, щоб шпигун проник у секретні плани оборони Салінаса. А хто б погодився носити костюм, пошитий ворогом? Містер Фенхель цілі дні сидів на своєму столі, але роботи в нього не було, і він без кінця метав, і поров, і зшивав, і знову поров ту саму тканину.

Не було такої жорстокості, якої б ми не випробували на містері Фенхелі. Він був наш німець. Він щодня проминав наш будинок і раніше розмовляв з кожним чоловіком, кожною жінкою, кожною дитиною і кожним собакою, і всі йому відповідали. Тепер з ним не говорив ніхто, і я й досі подумки бачу його самотню приземкувату фігуру й обличчя, сповнене ображеної гордості.

Ми з сестрою також долучилися до цькування містера Фенхеля, і від цього ганебного спогаду я й нині вкриваюся потом, і в горлі у мене перехоплює. Одного вечора ми стояли у своєму дворі біля газону і побачили, як він підходить, перебираючи товстенькими ніжками. Його чорний фетровий капелюх був вичищений і рівно сидів на голові. Не пам’ятаю, щоб ми обговорювали цей план, та, вочевидь, усе ж таки обговорювали, бо виконали його дуже вправно.

Коли містер Фенхель наблизився, ми з сестрою повільно перейшли рука в руку на той бік вулиці. Він побачив, як ми йдемо йому назустріч. Коли він з нами порівнявся, ми зупинилися біля стічної канавки.

Він радісно усміхнувся і промовив: «Топрий фечір, Чоне. Топрий фечір, Мері».

Ми напружено виструнчилися, пліч-о-пліч, і гаркнули в унісон: «Hoch der Kaiser!» (Хай живе Кайзер!)

Я і зараз бачу його обличчя, його злякані, невинні блакитні очі. Він силився щось сказати і раптом розридався. Він навіть не намагався приховувати сліз. Просто стояв і ридав. І знаєте що? Ми з Мері повернулися і заціпеніло перейшли вулицю до свого двору. Ми почувалися жахливо. Як і зараз, варто мені про це згадати.

Ми були надто малі, щоб сильно допекти містеру Фенхелю. Це узяли на себе сильні чоловіки — їх було десь тридцять. Однієї суботи вони зібралися у барі та промаршували колоною по чотири Центральною авеню, викрикуючи хором «Гоп! Гоп!». Вони повалили білий штахетний паркан містера Фенхеля і підпалили фасад його будиночка. Від нас не вислизне жоден сучий син, прихильник кайзера! Після цього Салінас міг високо тримати голову, не поступаючись Сан-Хосе.

Після цього, ясна річ, заворушився Вотсонвіль. Там обмазали дьогтем і обваляли в пір’ї одного поляка, прийнявши його за німця. Він говорив з акцентом.

Ми в Салінасі робили все, що неминуче робиться під час війни, і нас обсідали неминучі думки. Ми радісно верещали від гарних новин і панікували від поганих. Кожен знав якийсь секрет, який треба було нишком поширити, щоб він залишався секретом. Наш спосіб життя відповідно змінився. Зарплатня й ціни зростали. Розмови про дефіцит спонукали скуповувати і запасати харчі. Виховані, спокійні леді билися через банку маринованих помідорів.

Не все було кепсько, підло чи істерично. Існував і героїзм. Чоловіки, які могли уникнути армії, йшли на війну добровольцями, інші, які були проти війни з моральних чи релігійних міркувань, піднімалися на Голгофу, яка є тут звичайним наслідком. Були люди, які віддавали все, що мали, на війну, бо це була остання війна, і вигравши її, ми вирвемо війни, як скабку, з плоті світу, і це безглузде жахіття вже більше ніколи не повториться.

У смерті в бою не було ніякої гідності. Смерть — це розривання людського м’яса і виплеск крові, й результат — бруд, але є велика і майже солодка гідність у смутку, безпорадному, безнадійному смутку, який охоплює родину після отримання телеграми. Нічого не скажеш, нічого не вдієш, єдине сподівання — сподівання, що він не страждав, але яке ж це жалюгідне, безвихідне сподівання. Правда й те, що були люди, які, коли їхній смуток утрачав гостроту, непомітно підштовхували його до гордині й починали дедалі більше чванитися своєю втратою. Дехто з них навіть зумів непогано нею скористатися вже по закінченні війни. Власне, це лише природно, так само як для людини, яка живе, лише щоб заробляти гроші, природно заробляти гроші завдяки війні. Ніхто не звинувачував таку людину, але очікувалося, що частина цієї здобичі піде на воєнні облігації. Ми гадали, що самі винайшли все це у Салінасі, навіть смуток по загиблих.