НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Зрозуміло. Тебе бентежить відповідальність чи провина?

— Я не хочу відчувати провину.

— Відповідальність буває ще гіршою. В ній немає ніякого приємного еготизму.

— Мені пригадалися часи, коли ми двоє і Сем Гамільтон мали довгу суперечку щодо одного слова,— сказав Адам.— Яке то було слово?

— А, ти он про що. Це слово — «тімшел».

— «Тімшел». І ти сказав...

— Я сказав, що в цьому слові приховується велич людини, якби вона захотіла нею скористатися.

— Пам’ятаю, Семові Гамільтону це дуже сподобалося.

— Він відчув свободу,— пояснив Лі.— Це дало йому право бути людиною, окремою від усіх інших.

— Але ж це самотність.

— Усе, що має велич і значущість, самотнє.

— Повтори-но це слово.

— «Тімшел» — «ти можеш».

3

Адам не міг дочекатися Дня подяки, коли Арон приїде додому на канікули. Хоча Арона не було зовсім недовго, Адам забув його і змінював уявлення про нього, як людина змінює образ того, кого любить. Коли Арон поїхав, будь-яке мовчання в домі приписувалося його відсутності, так само як усі негаразди так чи інакше пов’язувалися з тим, що не було Арона. Адам помітив, що безнастанно говорить про сина, хвалиться ним, розповідає людям, яким воно зовсім не цікаво, який Арон розумник, як він за один рік пройшов у школі програму двох років. Йому здавалося, що слід влаштувати велике святкування на День подяки, щоб хлопчик знав, як високо цінуються його зусилля.

Арон мешкав у мебльованій кімнаті в Пало-Альто і щодня проходив цілу милю до кампусу і назад. Він дуже страждав. Коли він мріяв про університет, то малював його собі невимовно чарівним. Уявляв, без особливих на те підстав, яснооких юнаків і бездоганних дівчат в академічних мантіях, які вечорами збираються у білому храмі на вершині лісистого пагорба. Їхні обличчя осяяні великою метою, їхні голоси зливаються у хорі, й усе це відбувається тільки вечорами. Арон не знав, звідки узялося це уявлення про університетське життя,— можливо, з ілюстрацій Доре56 до Дантового «Пекла» з його численними променистими янголами. Університет Ліланда Стенфорда був зовсім інший. Похмура площа з коричневими піщаниковими спорудами розташовувалася на скошеному лузі; церква мала фасад з італійською мозаїкою; соснові стіни аудиторій були полаковані, а великий світ боротьби і люті поставав у злетах і падіннях студентських земляцтв. Тутешні променисті янголи ходили в брудних вельветових штанях, хтось розпашілий від занять, а хтось зайнятий вивченням грішків своїх батьків.

Арон, який доти не відчував, що має рідну домівку, хворобливо тужив за домом. Він не намагався ані розібратися у житті, яке його оточувало, ані влитися в нього. Природна галасливість, метушня і грубі жарти першокурсників його жахали своїм контрастом з отією мрією. Він перебрався з гуртожитку до безрадісної мебльованої кімнати, де почав вимальовувати собі іншу мрію. У своєму новому безликому укритті він викреслив університет, ходив тільки на заняття, ніколи там не затримуючись, і поринав у свої наново набуті спогади. Будиночок біля булочної Рейно здавався душевним і приязним, Лі став уособленням друга й порадника, батько — надійною фігурою божества, брат — розумним і симпатичним, а Абра — з Абри він вимріяв ідеал, у який і закохався. Щоночі, впоравшись із завданнями, він сідав писати Абрі листа і немов поринав у теплу ароматну ванну. Абра поставала майже неземною, все чистішою і прекраснішою, і Арон отримував якусь дивну радість, усвідомлюючи власну нечестивість. У якомусь радісному шаленстві він виливав на папір свою гріховність і лягав спати очищений і просвітлений, як чоловік після плотського кохання. Він писав Абрі про кожну грішну думку, яку мав, і зрікався її. Його любовні листи були просякнуті жагою, і їхня висока тональність дуже непокоїла Абру. Вона не знала, що сексуальність Арона пішла далеко не унікальним шляхом.

Він зробив помилку. Він міг зізнатися у помилці, але ще не міг повністю все змінити. Він уклав сам із собою угоду. На День подяки він поїде додому, і тоді все стане ясно. Можливо, він уже не повернеться до університету. Він пригадав, як Абра колись запропонувала оселитися в них на ранчо, і це стало його мрією. Він пригадував віргінські дуби, чисте живильне повітря, свіжий, із запахом полину, гірський вітер, що несе брунатне дубове листя. Він бачив, як Абра стоїть під деревом, чекаючи, коли він повернеться після роботи. Це завжди був вечір. Там, після трудів, він зможе жити у безгрішності й злагоді зі світом, відрізаний від нього маленькою лощиною. Він зможе сховатися від мерзенності — вечорами.

Розділ 48

1

Наприкінці листопада померла Негритоска. Її поховали з чорним аскетизмом, як того вимагав її заповіт. Вона пролежала цілий день у похоронній каплиці Мюллера, труна була з чорного дерева й срібла, її худий суворий профіль здавався ще суворішим у полум’ї чотирьох свічок, встановлених у чотирьох кутках труни.